Колись, переїхавши з батьком із Чатама до Девонпорта, вони оселилися в будиночку, що стояв коло порослих вересом боліт, з усіх будинків, де вони жили, цей запам'ятався Ральфові найкраще, бо звідси його вирядили до школи. Мама ще була з ними, і тато щодня повертався додому. Дикі поні підходили до кам'яної огорожі в кінці саду, йшов сніг. Зразу за будинком стояла дровітня, там можна було лежати й дивитись, як кружляють сніжинки. Ти бачив вогкі цятки там, де зникали сніжинки, а потім бачив першу сніжинку, що лежала й не танула, бачив, як біліла вся земля. Змерзнувши, ти міг піти додому і виглядати з вікна, дивлячись повз блискучий мідяний чайник і тарілку з маленькими синіми чоловічками…
Перед сном давали чашку кукурудзяних пластівців з цукром та вершками. І книжки – вони стояли на полиці над ліжком, схилившись набік, дві чи три лежали плазом на інших – йому було ліньки поставити їх на місце. Книжки зачитані, в подертих обкладинках. Одна тільки блискуча, новенька – про Топсі й Мопсі, він ніколи її не читав, бо вона про двох дівчаток; одна про чарівника, цю читалося зі стримуваним жахом, пропускаючи двадцять сьому сторінку з малюнком страхітливого павука; там стояла й книжка про людей, які викопали з землі різні речі в Єгипті, а ще – "Хлопчикам про поїзди", "Хлопчикам про кораблі". Так виразно книжки з'явилися переч очима, здавалося, – простягнеш руку, доторкнешся, відчуєш вагу, побачиш, як легко виймається й вислизає на підлогу книжка "Хлопчикам про мамутів".
…Все було добре, всі були такі приязні й доброзичливі.
Десь попереду затріщали кущі. Хлопці нестямно кинулися врозтіч від стежки, з криками продиралися під ліанами. Ральф помітив, як Джека хтось відштовхнув ліктем, він упав. Якась тварина летіла на нього по стежці, полискуючи іклами й загрозливо рохкаючи. Ральф відчув, що зуміє холодно оцінити відстань до неї, й прицілився. Коли їх із вепром розділяло яких п'ять ярдів, він шпурнув оту дурну дрючину, з якою ходив, побачив, як вона поцілила у велике рило і на якусь хвилину зависла на ньому. Рохкання змінилося пронизливим виданням, і кабан звернув у гущавину. З криками хлопці знову висипали на стежку, прибіг Джек і заходився обстежувати кущі.
– Сюди…
– Але ж він нас заб'є!
– Сюди, кажу…
Вепр уже мчав геть. Вони знайшли іншу стежку, рівнобіжну до першої. Джек побіг уперед. Ральфа опанували страх, і передчуття, і гордощі.
– Поцілив! Спис аж застряг…
Нараз вони опинилися на відкритій ділянці коло моря. Джек кинувся до однієї з голих скель і неспокійно оглядав берег.
– Утік.
– Я поцілив, – повторив Ральф знову, – спис аж застряг.
Він відчув, що бракує свідків.
– Хіба ти не бачив?
Моріс кивнув:
– Я бачив. Просто в рило… Ба-а-ах!
Ральф провадив збуджено:
– Здорово я його. Спис застряг. Я його поранив!
Здобувши нове визнання, він грівся в ньому, як на сонці, йому здавалося, що полювання не таке вже й погане діло.
– Добряче я йому дав. Мабуть, то був звір!
Джек вернувся назад.
– То не звір, то кабан.
– Я поцілив його.
– Чого ж ти на нього не кинувся? Я ось хотів…
Ральф майже вереснув:
– На кабана?!
Джек зненацька спаленів.
– Так, ти репетував: він нас заб'є. Навіщо ж тоді списа кидав? Чому не почекав?
Він простяг руку.
– Поглянь.
Він показав ліву руку, щоб усі могли бачити. На зовнішньому боці була рана, невелика, але кривава.
– Це він мене іклами. Я не встиг вчасно метнути списа.
Джек знову заволодів загальною увагою.
– Тебе поранено, – сказав Саймон, – висмокчи кров. Як Беренгарія.
Джек почав смоктати рану.
– Я поцілив його, – обурився Ральф. – Я поцілив його своїм списом, я поранив його.
Він намагався привернути увагу до себе.
– Він біг по стежці. Я кинув, отак…
Роберт загарчав на нього. Ральф підхопив гру, всі засміялися. І ось уже всі штурхають Роберта, а той вдає, ніби ухиляється.
Джек загорлав:
– Оточити його!
Коло зімкнулося. Роберт кувікав з удаваним жахом, потім від справжнього болю.
– Ой! Годі! Боляче!
Він якось невдало повернувся, і. хтось потяг його по спині тупим кінцем списа.
– Тримай його!
Вони схопили його за ноги та руки. В якомусь несподіваному шаленому захваті Ральф видер у Еріка спис і вдарив ним Роберта.
– Забити його! Забити!
Роберт уже верещав і виборсувався щомога, як навіжений.
Джек тримав його за волосся, вимахував ножем. Роджер, що стояв ззаду, пропихався наперед. Залунав ритуальний спів, ніби на завершення танцю чи полювання:
– Бий свиню! Горло – ріж! Бий свиню! Рубай – свиню!
Ральф і собі проштовхувався чимближче, щоб дотягтися до брунатної, вразливої плоті. Бажання вдарити було нездоланне.
Джек опустив руку; розітнувся переможний крик, ті, хто стояв колом, наслідували передсмертне кувікання свині. Потім затихли, попадали на землю, відсапуючись і слухаючи, як перелякано схлипує Роберт. Брудною рукою він витер обличчя і спробував повернути втрачену гідність.
– Ох, мій зад!
З жалем потер крижі. Джек перекотився на живіт.
– Оце була гра.
– Авжеж, гра, – буркнув Ральф, відчуваючи сором. – Колись я й сам добре дістав на регбі.
– Якби нам барабан, – ввернув Моріс. – Тоді все було б за правилами.
Ральф поглянув на нього.
– Як це за правилами?
– Не знаю. Треба, щоб горів вогонь, і барабан, і все робити під барабан.
– Треба свиню, – докинув Роджер, – як на справжньому полюванні.
– Або щоб хтось грав свиню, – сказав Джек. – Треба, щоб хтось вирядився у свиню і грав її роль… Розумієте, хай удає, що кидається на мене, і всяке таке…
– Треба справжню свиню, – тріпнув головою Роберт, він і досі ще потирав крижі, – її ж треба вбити.
– Можна взяти якогось малюка, – сказав Джек, і всі зареготали.
Ральф сів.
– Ну гаразд. Якщо так піде далі, ми не знайдемо того, що шукаємо.
Один по одному вставали, обтрушували своє лахміття. Ральф глянув на Джека.
– Тепер на гору.
– А може, вернімося до Рохи, – запропонував Моріс, – поки не стемніло?
Близнюки дружно кивнули.
– Так, правильно. Давайте підемо туди зранку.
Ральф повернув голову і побачив море.
– Треба знову розпалити вогонь.
– Ти ж не маєш Рошиних окулярів, – знизав плечима Джек, – нічого не вийде.
– Тоді перевіримо, чи на горі хтось є.
Моріс вагався, він не хотів здатися боягузом.