— Відіш? Відіш? — казала учителька до Євгенчика.— і тєбє нє стидно? — Євгенчик опускав свого тоненького носика і мовчав. Але й Володько мовчав також, немає чим пишатися, на ньому дуже незграбний, старий, полатаний мамин жакет з довгими рукавами, і він ніколи навіть тих рукавів не закачує.
— Чому ти так тримаєш руки? — питає його одного разу учителька.
Володько встав, почервонів і мовчить. А учителька, як на зло, допитується:
— Почему ти їх ховаєш? Ану, покажи руки? Показує, вони тремтять, між пальцями струпаки.
— Чесотка? — питає учителька. На щастя, її не розуміють, а вона каже Володькові зайти до неї по школі.
Скінчилася наука, Володько стукає до її дверей, серце б'ється, обличчя паленіє. Відчиняються двері і він, ні живий, ні мертвий, вступає до кімнати. Як тут гарно та пишно! Яка чудова, блискуча підлога! Які на стінах картини! І стіл, і стільці. Володько ніколи ще не був у такій кімнаті і від цього робиться йому ще соромніше.
А учителька каже:
— Володя! Ти нє бойся! Всьо будет харашо! Вот тєбє запіска, пусть атєц купіт лекарство і ти будеш здаров....
Володько взяв записку і вийшов. І навіть не подякував. Забув. Ішов додому, як у чаду. А Матвій, хоч не хоч, мусів запрягти коні і їхати до Шумська до земської лічниці; там дали йому здоровенну пляшку рідкої сірки. І всі лікувалися. Володькові здавалося, що гіршого вони ще не переживали.
А як випав сніг — школи не можна впізнати. Навалил? стільки дітвори, що ані сісти, ні стати, ніби у церкві на велике свято. Учитель безрадний. У класі мокро, тісно, душно й погане повітря. Голос учителя тратиться, ніби у виложеній подушками хаті. І знов верталися, і знов писали палички. На щастя, учителька пильнує Володька, дає йому зі своєї збірки книжечки, вчить любити "отечество".
— Читай,— казала,— з тебе вийдуть люди,— і при тому гладила своєю тонкою, ніжною, білою ручкою по його шорсткій, розпатланій голові.
І Володько читав: "Отечественная война І8І2 года". "Цар Освободітєль". "Кутузов". "Оборона Малахова кургана". Пізнавав "родіну", її минувшину, її славу, а після все то переказував дома.
Дістав Володько і чоботи, дуже ними радів, але влазив у них по самі клуби. І коли замітало дорогу, він ледве сунувся в них по глибокому снігу. Як все-таки недобре, що ми вибрались так на поле, думав не раз. А вернувшись, перемерзлий і голодний, скидає швидко шкарбуни, влазить на піч, спускає ноги над розігріту плиту, їсть хліб з олією, а наївшись, бере малу нафтову лампочку на комінок і там читає або пише.
А взимі Матвієві сталася ще одна пропажа.. Під ожередою соломи надворі стояв віз, і однієї ночі зняли з нього колеса. Матвій і це промовчав. Догадувався, хто це зробив, але терпів. Круті, жорстокі дні. Матвій заціплює зуби. Жене вперед! Їде знов до каменю, до лісу, б'є, рубає, теше, звозить. На друге літо мусить конче звести клуню.
Свята минули без святочного, без свіжини, без скоромного взагалі, без чарки. І єдина святочна річ: Володько почав ходити до церковного хору. Його вибрали. Він співав на Різдво у церкві "Христос рождається, славіте".
ТАКА ЗЕМЛЯ
Одного дуже морозного передвечора при заході сонця в січні сталося надзвичайне видовисько: з того місця, куди западає сонце, повставало і зводилося високо в небо три величезні, огненно-червоні стовпи, що, здавалось, підпирають ціле залізно-тяжке небесне склепіння.
З хат виходили люди й дивувалися. Знаходилися й мудрагелі.
— То, чуєте, неспроста! То непримінно щось станеться. Або війна, або поморок. Кажуть, і в турецьку війну таке бачили.
Вечорами довго гуторили про огненні стовпи. З хати до хати йшла чутка:
— Буде війна! Нічого не поробиш.
— А тут ще й границя під боком. Як пічнеться — одразу на нашу голову.
— Ну! Не пустимо! Го! Що ви думаєте. У нас того войска...
— А он гапонець все-таки диви...
— Гапонець. Де гапонець. До нього хіба доберешся? Якийсь там Сахалин віддали — для Росєї все одно — один волос.
Володько й собі міркує: раз руский цар і шведа побив, і Наполеона, і турків, то що йому якийсь германець. Питав і вчительку:
— Кажуть, що буде війна — правда, що ми поб'ємо гер-манця?
Учителька посміхається:
— Само собою. А хто каже, що буде війна?
— Та всі говорять. Дядьки.
Учителька радіє, що її пестун так усе знає, дає і дає йому нові книжки, а Володько думає, що йому і школи не треба, що в тій школі — азбука та азбука, а он прочитав книгу і знаєш стільки. Учитель менше звертає на нього уваги, у нього стільки того, але одного разу і в нього попросив Володько книжку. Був це повний "Старий Завіт". Учитель ще вагався давати йому таку тяжку книжку:
— Ти ще малий для такого. Он як будеш в другій групі... Тоді Володько звернувся до учительки і та дала одразу.
— Добре,— сказала,— але як прочитаєш — розкажеш мені.
Що за чудесна книга! Сотворіння землі! Усього світа! і за сім днів. Такого ще Володько не знав. "На початку,— каже та книга,— сотворив Бог небо і землю". "Земля,— каже,— і була порожня й не влаштована і темрява лежала над безоднею; і дух Божий ширяв над водами", "І сказав Бог: хай буде світ! І став світ". І Володько вперше пізнав, як це сталося, і дуже дивувався. І взагалі була то чудесна книга. Адам і Єва — перші люди. В раю. Яблуко добра і зла. Гріхопадіння. Злочин Каїна.
— Каїне, Каїне! Де брат твій? — питає сам Бог.
— Хіба я сторож мого брата,— відповідає той понуро.
От дивно було тоді. Жити на землі і бачити Бога, чути його голос.
— Тату? А чи були такі часи? — питає батька.
— А як у книзі написано?
— Що були.
— Значить, були. Священні древні книги не писали на галай-балай. То тепер усе лиш побрехеньки пішли.
Ох же й мав мороки Володько з тією книгою, але читав її, уперто читав, усі вечори читав, і світовий потоп, і сини Ноя, і ковчег заповіту, і багато, багато іншого, а потім усе то розповів Володько учительці, геть усе чисто, нічого, здається, не забув. А та йому аж кілька коробок від сигар, і кілька велетенських газет "Киевской мислі" для огорнення нового букваря, того ж "Сєятеля", якого Володько взагалі не вживав, а лиш носив у торбинці для вигляду та нотував у ньому, що "на сьогодні задано".