А село гуляє, аж гуде, п'ють люди і виспівують і гаразд роблять. Настя з дітьми сама, ніхто до неї і вона ні до кого. Василь поїхав з Матвієм, Катерина пішла на музики.
І коли другого ранку вона пішла до бодні взяти затірки на борщ, бодня була порожня. Настя ходить і голосить: що ж їй тепер робити, чим їй кормити оту дітвору, тільки й було, що дрібок того скоромного.
Вернувся Матвій. Настя все розказала. Пішов він між люди — говорив, питав, розпитував, а після подався до Миколи Гнидки. По часі звідти вилетіли одна за одною стара Марта, молода Марта і їх племінниця Ганна, на весь двір репетуючи:
— Ой, людоньки, рятуйте! Він його заб'є! Збіглися хто звідки і почали напирати на двері, і коли увірвалися досередини,— серед хати стояв з макогоном у руці Матвій, а біля його ніг на долівці, в калюжі крові, лежав Гнидка.
Матвій, здавалось, був спокійний.
— Ходіть, ходіть,— казав він.— Маємо ось тут злодія, а тепер я з вами, сукини сини, розправлюся інакше! Я вас усіх зажену в тюрягу! — сказав і пішов.
Покликав Стратона і Івана Кишку і каже:
— Іду за врядником, половину хуторян мушу послати до тюрми. Сама злодійня.
Гнидка признався. У нього цілу ніч пили — Здоров, Запорука й інші, а коли впилися, пішли і вибрали бодню. і все розділили між собою. Стратон і Іван дуже поважні господарі, перший, як і Матвій, має чотирнадцять десятин, другий навіть п'ятнадцять, і вони спокійніше, ніж Матвій, дивляться на випадок з тією боднею. Треба було, мовляв, її не ставити, сливе, під носом, а до того п'яні люди, а що візьмеш з п'яних, п'яний є п'яний. Стратон і Іван не думають про те, що будуть їсти Матвієві діти, у них нічого не пропало, а тому вони зовсім поважні і зовсім холодні і десь там далеко в собі зневажливо дивляться на Матвія, що з таких дрібниць робить бучу. Ні. Вони ніяк не радять іти до того врядника і вносити ще більший заколот. Пройде, перемелеться, переживеться, забудеться, і все буде добре.
Матвій прийняв їх раду. Ні, не так, як Стратон та Іван, а по-своєму. Для нього та бодня не "мала справа", і не тільки тому, що діти його не будуть мати того скоромного, а ще чогось іншого, чого Матвій не зовсім може висловити звичайними словами. Йому жаль тих людей, тих сотворінь з руками, ногами і ротом, що мають ті голови на в'язах. Йому видається, що в них, тих головах, полова і вітер, і як знайти до них доступ, щоб вложити туди хоч піпетку справжнього розуму. Відкрити їм уста, відчинити очі, скерувати їх мислення руслом доцільного, бо їх таких мільйони й мільйони по всій цій широкій, гарній, родючій, Божій землі. І Матвій лишив цю справу з тим урядником, не пішов нікуди, махнув на те рукою, дома сказав, що якось-то буде, але по всьому видно, що в його голові зріє інша мисль і що буде він її, як не сам, то в дітях своїх у життя переводити.
А через пару днів Матвій переїхав на своє. Там ще нічого не скінчене, ще нема вікон, а діри лише завішені ряднами, там ще не білено і вогко, долівка ще не висохла і грузне під ногами, чорно і смородно, але далі і далі від тих людей дивних, не можна якось з ними, щось їх дуже різнить з Матвієм, не можуть ніяк себе розуміти, до смерті не люблять вони того чоловіка і не знають за що, щось він їм просто не підходить, зовсім інше кодло...
І Матвій їх дуже добре по-своєму розуміє, не має, коли брати по-правді, навіть на них серця, сходить їм з дороги, бо таким треба зійти з дороги, коли хочеш з ними якийсь лад на майбутнє дати; і Матвієва родина зажила на своєму; до речі, була розкішна, мов пожежа, осінь, поля вимлівали під тягарем останнього тепла, рілля і стерні затягалися струнами бабиного літа, що, здається, направду грали ущіпливо, а ліси довкруги починали поволі розгорятися і горіти незгоряємо.
І яке щастя, що така якраз погода, що можна жити без вікон, молотити під відкритим небом, спати на скирдах свіжої вівсяниці високо геть під зорями, а ранками вітати перше сонце і бути покритим свіжою, холодною росою; вибирати гуртом картоплю, класти огонь з гудиння і пекти її свіжу в прискові, рубати головату, тверду капусту — збирати, звозити, складати і при тому співати, як це робить Василь, чи Катерина, чи Володько, коли пасе після школи, чи той Хведотисько, що верещить по полях, весь, мов циганча, закопчений димом, чи навіть ота Василинка, що її колиска висить на трьох дрючках за ожередою проти сонця, а сама вона сидить прив'язана крайкою до вервечок, і белькоче сидячи, або рачкує по ріллі на чотирьох, не минаючи ні одного кізячка, із задертою високо на спині сорочинкою.
Гірше стає, коли починають чергуватись місяці вниз до зими і тиснути холодом, затискаючи ту родину все більше і більше до тих чотирьох, подібних на яму, стін. Тісно й не чисто, нема де помитись, укинулась нужа. Невідомо звідки й коли взялася короста, ніхто про неї ніколи не чув і не знав, Настя казала, що то принесла із села Катерина, бо ходять до неї якісь парубки і довго вистоюють вечорами побравшись за руки. Ніхто спершу не звернув уваги на Катеринині руки, що на них.якісь прищі висипали, але згодом, згодом ті прищі перейшли і на інших. Таке страхіття лихе, казала Настя, нам ще тільки цього бракувало.
А Володько "лазить", як казала Настя, до школи, там з кожним місяцем кілька все нових школярів прибувало кожного разу, і всі до них назад до "А" верталися. Боже, як це досадно товктися все на місці, теліпати в торбинці оту одну "Азбуку Сєятель" Клавдії Лукашевич і знати все, від дошки до дошки, напам'ять, і "Умную ворону", і "Пєтушок золотой грєбєшок", і "Трі козліка", і ніяк не могти далі, бо приходять і приходять Петри і Миколи, такі винятково "западенні", як сказала б мати, і треба з ними держати ногу, хоча Володько тут давно вже першим, за ним горою учитель і ніякі Радіони, ніякі Євгени не можуть йому нічого більше вдіяти.
Дещо гіршою була для Володька спочатку учителька, що інколи заміняла чоловіка, не злюбила вона того хлопця, звала, як і всі, дерманом, але яіс тільки почала "питати урок" — змінила свій погляд на нього. У той самий час, коли її пестунчик Євгенчик, що ходить уже третю зиму, читав свою "Умную ворону" по складах, Володько вичитував її з такою легкістю без книжки, ніби він говорив перед мамою "Отче наш".