Але гай, гай! Скільком це говорилося, скільки їх носили цю гарячу надію, зрошену не менш гарячими слізьми. Легковажне дівоче серце палає силою великого життя і в радощах палких пестощів без вагань дається у владу непереможного гону.
Минає скоро тиждень після великого бою. Гармати ущухли, полонених перегнали, обози й козаки просунулися вперед. Небо затягнулося хмарами і розпочалася сльота.
У селі наказ всім іти на окопи. Староста оббігав кожну хату. Брали самих хлопців до праці на бувшій позиції. Кажуть, там збито — ногою не ступиш. Кажуть, там трупи купами лежать і гниють. Кажуть, поле всіяне нерозірваними стрільнами, які при найменшому доторку рвуться. Кажуть, мадяри полишали пірокселінові цигарнички, ножики. Оповідає один: — Товариш мій цигарничку знайшов. Гарна така — любуйся. Закурив і тільки кілька разів потягнув — трах! — І череп злетів з голови.
І от йди туди. Хоч-не-хоч, мусиш. Усіх хлопців, які були, мало не десяти років, аби тільки рослішим виглядав, загорнули. Погнали й Василя. Володько стояв на дворі.— А етот! — кивнув головою козак, що ходив зі старостою.— Бальшой парняга, дайош!..
Батько думав перечити, мати тошніти.
— Нічаво. Вон уж, гляді, парень, что жєніть нада...
А Володько й не думав перечити. Він піде. Він навіть охоче піде. Піти, стати власною ногою на тому гарячому місці, кинути погляд на поле смерті... Хіба це не варт того — раз поставити хлоп'яче життя на карту небезпеки і відчути в глибинах душі приємно-страшний лоскіт шаленої гри?
І пішов. Пішов разом з братом і іншими хлопцями.
Крапає дощик. Дорога мокра. Хлопці йдуть і ревуть, хто-що і, звалось, вони співають. Через Башківці, Три Кінці, попід Крем'янцем. Заночували на Веселівці.
Другий ранок засірів, зігнав галасом хлопчаків. Окріп, чай. Вирушили попід горою дорогою, що моталася рівною долинкою між вербами. Перші розторощені будови. На сході над горою і лісом зводиться затуманене сонце, ніби золяний камінь в паруванні окропу. Соша. По ній колись гараздали стрільна, а тепер лежить нікчемно порвана. Гармидерний обоз поповз у ранковий туман, що висить над річкою Іквою.
Хлопці йдуть полями. Між ними Володько чи не найменший. Москаль кладе йому цегляну руку на плече.
— Ну, малий! І тєбя ваєвать пагналі? Астарожна тольки, ні то напорешся і все твої патрошкі рознєсьот...
— Нєєєт! — відповідає певно Володько. Влазять у туман Ікви. Грунт здовбано. Раз коло разу лійки. З лівого боку туман відкинув полу.
— Сапанів! — хтось каже. Володько дивиться на той беріг річки і не бачить Сапанова.
—Де?
— А онтам. Там він був. Пригадуєш Івана Штуку? Оповідав, що в них дуже добре родила капуста. Капустник його до самої Ікви дотягав. Може, он...
— Нєє! Який чорт. То австрійські окопи...
— Ей там! Нє зєвай! Астарожна! — Кричать спереду. Річка. Переправа. Здовж зборхані купи колючих дротів, що погрузли в жовтувату, ніби бронзову, воду.
За річкою вся земля вросла колючим залізним чагарником. Вузька доріжка просічена поперек до окопів. Туман довгою палькатою рукавицею розп'явся над річкою, ніби бажає згрібнути її, щоб линути на запаскуджені поля. Із землі піднімаються випари, що б'ють на мозок, пригадують трупи, яких поки ще не видно. Навколо мертво, ніби тут ще не було людей, ніби це місце на якійсь новій планеті, де віками панували одні гурагани.
А чи хто дивувався, цікавився цим мертвим місцем? Ледве. чи так. Хіба Володько, цей гусак з витягненою шиєю, який, здавалось, хотів заглянути кудись у щось вище і більше за нього. Решта принишкли і, обережно один за другим, дибає вже несвіжими ногами, певно з різними думами: одні бажають знайти гроші, інші офіцерські плащі, ще інші мріють про годинники, розсипані тут панкуватими австріяками, у котрих, як відомо, годинники, мов картопля, родяться на полях. Далі... Хто знає їх, ті злободенні, рухливі, сміложиттєві думи, що рояться у тих головах на полі великого бойовища цього вогкого соняшного ранку.
І нарешті роздовбаний цементняк. Так от він, отой недоступний чортяка, на котрому поламало зуби не одно стрільно... Але все-таки дивіться: он бабахнув, видно, "чамайдан", розколов цемент і химерно, направо й наліво, розгорнув його щелепи. Кілька куснів людини, у вигляді погнилих ганчіряк, валяється навкруги. Таке побачив Володько уперше, кликнув Василя і вказав. Але хіба Василь сам не бачить.
— Когось розірвало,— каже він,— але де голова?
— Ей, рєбят! За работу! — репетує прищуватий москалисько. Ніби з неба впали ноші, рискалі, сокири. Не з неба, а з-під землі. Земля ця родючою стала на такі речі. За окопом он невеличке шатро, і коло нього вовтузяться "нєхлюдки" у велетенських чоборниськах з попідв'язуваними австрійськими попругами, одвислими животами. Коптить соромливим сивастим вусом димок, а в ньому притаковилося кілька "котьолків". Щось вариться. З боків, тут і там купи знаряддя — руского й австрійського. Робітники підходять і беруть. Москалі ділять їх на партії.
— Ви, десяток, шінєлі, сапагі і всякеє такое барахло снасіть... Да, сукіни сини, нє варавать, ні то кантрабьошкі всипєм...
— Ви, п'ятьдесятков, трупов іскать. Больше вон там! — тикнув рукою на поле, що збігало до річки, засіяне колючими залізними ожинами, що розповзались в неладі, куди їм заманулося.
— А ви, кто посмелей і умнєй, сюда! Аружіє сабірать, но, чорт бярі, єслі каторий башку потєряєт. Ти, малиш,— кивнув репаним носом на Володька,— до первой групи ступай. А ви руж'я, шашкі, патрони — всьо, аднім словом, сбєрітє, нє дайтє сирой землє етіх прекрасних вещіц... Понялі?
— Понялі!
— Все понялі?
—Все!
І "нєхлюдка", що несе своє пригноблене тіло, спереду, і десять молодих хлопчаків за ним розлізлися по ходах, сполученнях, бліндажах. Володько не відстає. Ось він у глибокому бліндажі. Причі з дротяних сіток. Стіл зі селянської хати. Під столом пляшки, кілька пар черевик, бляшанки з консерв, рушниці. Сиділи тут, кинули все і вивтікали десь до другої ями.
Але люди ті були працьовиті. Гляньте, чого тільки не понаробляли. Он вихід, сходи з різьбленими поруччями. Далі перебіжка, ще далі майданчик для невідомих потреб, здзьобаний стрільнами, які розкидали білі березові кілочки. Ніби діти бавились тут, поки не посварилися і не розкидали...