Володько зірвався і вибіг надвір. Над селом пролітав цепелін. Шляхом гналися вершники, а після промчало авто. І цепелін, і верхи дерев відбивали відблиски рефлекторів. Здавалось, там горить і валиться у безодню земля.
— Бр-р-р-р! Бр-р-р-р! Бр-р-р! — сіпали серіями гармати. Чути, як стрільна довбали поверхню планети.
"І там впакували всіх тих, що цілий місяць гнали",— думав Володько. Але видовисько, якого ще направду не бачив, і хто знає, чи не навмисне він родився в такий час, щоб бути свідком заповідженого Страшного Суду.
А це ж він і був. Он змії рвуться у чорну небесну глибінь, вигинають барвні хвости, плюють іскрами. Он тремтяча корона вогню, що вирвався з преісподньої і порскнув сяйвом до самого престолу Божого. Дудніли гирла сталевих потвор...
Матвій також прокинувся, вийшов і зупинився у дверях клуні. Володько помітив довгу білу постать і підійшов до неї.
— Бачите, тату, що там робиться? — приляканим голосом питає син.
— Бачу, бачу, сину! — на диво спокійно відповідає довга біла постать.— От так виглядає війна. Затям, а виростеш, розкажи іншим. Хай все-таки знають. Про це й варт знати.
І більше батько не сказав нічого. Стояв і мовчки наслухував, як дудніла земля. Син мовчав також. До них скоро прилучився ще й Василь.
— Здорово пражить,— сказав він.— Кажуть, австріяки у цементові ями позалазили... Але і там їх дістануть.
А Володько виразно уявляв собі тих австріяків, як вони сидять у цементових ямах, а на них з неба сиплються стрільна . Раз коло разу б'є. Ті гнуться, припадають до землі, кривлять тремтячі губи, очі лізуть наверх. Ось уже пробили накриття такої ями. Гепає останнє стрільне, проривається в яму і — гууух! Під саме небо вулканом летить земля, а в ній руки, ноги, голови австріяків.
Стояли так мовчки довго. Нарешті рушив рукою батько:
— Ну,— сказав він. — Все одно нічого ми не зробимо звідсіль. Це не війна, а правдивий Страшний Суд. Ходімо.
Пішли всі три до клуні. Але хіба ж можна в таку ніч спати? Аж над ранком вдалося дещо прикорхнути, та не надовго. Уже перший день приніс перші наслідки бою. З села чути глухий гамір, який все збільшується.
По короткому часі за клунею справжній Вавилон мов. Через шпари стіни клуні Володько пізнає тих самих австріяків. Пригнали чомусь аж сюди за село і лишили, видно, відпочинути. Під клунею і по обох сторонах дороги повно чужих вояків, а між ними проїжджають козаки.
Володько зірвався швидко, натягає на себе штани і бомбою пре на шлях.
Оооо, скільки їх. Які дивні люди... Вони всі звідти. От, дійсно, дивно. Ще вчора, ще цієї ночі вони були там. Які чорні їх лиця і як багато на них навантажили всякої всячини.
— Хлопчику! Може б, ти мені приніс кусник хліба? — встає з мокруватої землі і звертається до Володька один австріяк. Володько оторопів. Очі не хочуть вірити і вуха, мабуть, помилилися. Він так гарно сказав по-нашому, що Володько дійсно мусів здивуватися. Володько знає ж добре, що в Австрії наші люди є, але що вони і воювали за неї, і вмирали, цьому ніяк не хочеться вірити. Як може наш чоловік битися за якусь мадярську Австрію?
Володько зірвався і побіг. По двох хвилинах був назад з порядним куснем хліба в руці. До нього піднялося зі землі безліч полонених.
— Глєба, глєба!..
— Хлапечку! Дай коусечек!
— Брот!.. Гиб мір...
Боже, скільки тих рук. Долоні все. На кожній з них гроші, годинники, ножики. Деякий ковдру простягає і тиче під самий ніс.
— Гетьте! — кричить Володько.— Ей, ви! Наш! Нате!.. "Наш" ледве продерся наперед і дістав хліб.
— Є то мадяри? — питає Володько.
— Всякі, хлопче. Всякі... Ось на тобі...— і тикає кілька нікелевих монет.
— У нас таких грошей не потребуються,— сказав хлопець.— Можете їх викинути. Прокляті мадяри! — вирвалось у нього мимохіть...— Це ж вони вішали наших людей! — добавив по коротенькій перерві.
Полонений наш пакує у рот хліб. Інші заздрісне дивляться на нього... В той час підходить до Володька якийсь цибатий вояк...
— Добже, хлапечку злати! Добже! Я йсем чех... Це останнє Володько розібрав зовсім виразно.
— Чех? — сказав він.— Не вмію по-чеськи, але он стоять мої тато. Вони вміють...
Але чех, видно, не зовсім розуміє Володька, щось говорить словами, з яких Володько чує дуже багато твердих і шиплячих звуків.
В той час Настя винесла в решеті кілька бохонців розкраяного хліба і роздає, кому попало. На неї сипнулися всі і сотні рук тяглися наперед. За хвильку розірвали все. Примчав козак.
— Ей, старуха. Закройсь там. Куда їх карміть. Всех нє накорміш.
Насті віддають, хто що може: ковдри, нові запасні черевики, плащі, шатра і навіть заячі муфти...
— Тоже воїни, чьорт бєрі! — зауважує козак.
— Їх нє ваєвать, а на багамольє наслать би... Іш сколько на ніх барахла. Навючілі, словна аслов...
Але що Насті до того, чи вони можуть воювати, чи ні. Вона знає одно: люди їсти хотять, аж почорніли... То ж "там" творилося... Боже, Боже... Як ті люди стільки видержать...
А Володько згадав солдата, що повідав про "них". І ось він між "ними" сам, ходить, бачить, чує їх, до речі, прикрий запах. "У них, що вояк, що офіцир — все одно"... Може, і так. Все в них не так, як у нас. Он їх муфти... Хто б у нас муфту носив? Видно, у них все по-панському. Недармо їх кличуть солдати згірдливо "пан"...
— Ей, ти, пан! Імєєш часи? Тащі, разтаку твою!.. "Пан" і годинник віддає. Нащо йому оті "часи". Тут у Росії хто по "часах" живе, коли тут стільки сонця. А що тоді робитиме сонце?
— Паднімааайсь! — на ціле горло кричить спереду козак і показує нагайкою, як підніматися. Люди поволі рухаються, зводяться і йдуть... Ідуть, ідуть і йдуть. Здається, кінця нема.
Гармати ще бовхають, але, видається, вже далі. В полудень пригнали ще одну партію полонених, а перед вечором знов. Хто там знав, скільки їх тисяч було. Йшли, як хотіли Деякі пристають, падають на дорозі, дещо вилігуються і йдуть самі далі. Скидають все зайве, непотрібне і кидають, де попало. Діти біжать після й підзбирують, але не так всякі речі, як набої, яких також багато валяється по дорозі.
Минуло ще дві ночі. Шляхом від Жолобецького лісу потягнулися перші обози. Це знак, що "наші" відігнали австрійця, їдуть пекарні, парки. За ними рушив штаб корпусу, що стояв у Жолобках. Гірше за все, що від'їжджають козаки, їх кучері, променисті очі, лампаси лишали міцний слід у серцях селянських красунь, і не одна проводить свого коханого, тримаючись за стремено з останньою надією, "що вернеться і візьме на Дон".