Коли правителем Фіолетової країни став Залізний Дроворуб, він насамперед дав розпорядження зламати мур і розбити довкола палацу парк. Адже йому не доводилося боятися підданих, які палко любили свого м'якосердого правителя. Зовнішні оздоби палацу й пофарбування постійно підтримувалися належним чином, і палац мав такий затишний і мирний вигляд, що Марранам мимоволі спало на думку: як могли його мешканці вчинити таке чорне лиходійство?
Проте Урфін не давав воякам часу отямитись. Між лавами пронеслась команда:
— Пришвидшити крок! Викинути на узбіччя все зайве! Приготуватись до бою!
Грізна лавина котилася вперед. І раптом… Повільно, але невідворотно біг людей почав уповільнюватися, перейшов на крок… І військо зупинилось. Зупинку спричинили дві обставини. Перша — на шляху нападників виявився глибокий рів, а з його протилежного боку, з бійниць кам'яних башточок, висовувались стріли, націлені на ворога. А друга… О, друга була така неймовірна, неправдоподібна, що навіть досвідчений Урфін, який прочитав у бібліотеці Смарагдового міста силу-силенну книжок з історії воєн, розкрив рота.
У країні Мигунів ішла гра! Це було дивно, незвичайно… але це було так!! Напевне, військо Дроворуба й Страшила дуже велику надію мали на силу своїх закріплень, що так безпечно поводились перед лицем ворога. А може… може, гравці не могли кинути незакінчену партію, де кожна із сторін розраховувала на перемогу?..
Стрибуни, найазартніші гравці на світі, таку поведінку цілком зрозуміли й поцінували. Завмерши на місці, опустивши дубці й списи, з'юрмилися біля рову Маррани і з величезною цікавістю спостерігали гру.
Гра для них була зовсім незнайома. І не дивно — вперше з'явилась вона у Чарівній країні, і це був волейбол!
Якщо читач пригадує, Тім О'Келлі віз із собою волейбольного м'яча. Хлопчисько був запеклим волейболістом і взяв м'яча в подорож розраховуючи донесхочу награтися з Жуванами й Мигунами. Але у вирі подій, в які захопила його доля, Тім забув про гру. Він згадав про неї тут, у Фіолетовій країні, під час довготривалого очікування ворожого нападу.
Неважко хоробро поводитись у розпал битви, завдаючи й приймаючи удари. Набагато складніше чекати з дня у день, коли прийде небезпека, а вона все відкладається.
Вожді помітили, що бадьорість Мигунів падає щодня, і це було дуже погано. Чим підняти дух війська яке занепало духом? І Тім здогадався: волейбол!
Хлопчик організував кілька команд, пояснив правила гри, провів тренування (сітку швидко сплели Мигуни, і, зрозуміло, її вчепили набагато нижче, аніж це було заведено у великому світі).
Спершу гра йшла "на виліт" і мала незвичайний успіх. Від ранку до вечора гупав м'яч на волейбольному майданчику, і тільки ніч розганяла гравців. Черга бажаючих позмагатися зростала неймовірно, а тому чинбарі взялися до роботи й наробили ще з десяток м'ячів.
Утворилося кілька команд з чудернацькими назвами: "Леви", "Улюбленці долі", "Шаблезубі тигри", "Відважні хлопці", "Летючі Мавпи"… Почався розиграш на першість країни.
Забулися страхи перед ворожим нашестям. Мигунів не можна було впізнати: бадьорі, енергійні, вони тепер навіть менше кліпали, бо не мали на це часу!
Довкола гравців юрмилося безліч азартних уболівальників.
Тім посміювався:
— Правду мій тато каже: "Спорт — велике діло!" А на цьому він розуміються: недарма чемпіон, грав у збірній Канзасу!
Маррани не помилились: за ворожими укріпленнями йшла дуже важлива гра Це був заключний матч між командами, які претендували на перше місце. Грали "Летючі Мавпи" (капітан Дін Гіор) і "Непереможні друзі Енні" (капітан Тім О'Келлі). Коли Маррани з'явилися на обрії, рахунок був 13:13, і кожна сторона сподівалась виграти.
14:13. Ведуть "Мавпи"… Удар! 14:14. Цей рахунок тримається всього кілька секунд.
Попереду "Непереможні": 15:14. А за півхвилини подачу відібрали й рахунок знову зрівнюється: 15:15!
Хіба ж можна в такий момент кинути гру, навіть якщо небо падатиме на землю!
Кожна команда грає з останніх сил. Гравці показують чудеса спритності. Вони крутяться, мов дзиги, високо підскакують, припадають до самої землі, відбивають просто-таки неймовірні м'ячі.
Маррани були зачаровані, захоплені. Так, ця гра у їхньому дусі! Як би вони підстрибували у погоні за цим невловимим, в'юнким м'ячем! Які б завдавали запаморочливі удари! Непомітно для себе Стрибуни вже розділилися на дві партії: одні вболівали за "Мавп", другі — за "Непереможних". Почали битися об заклад. Ревище натовпу з одного й другого боку: 16:15, ведуть "Непереможні". Ще удар — і чемпіонат виграно…
Але що це? Маррани вражені. Бойс?! В одній з команд з'являється Бойс, що замінив гравця. Бойс, забитий, порізаний на шматки й згодований свиням! Ох, як він майстерно пустив м'яча понад самою сіткою!..
Стривай, стривай! А про що казав Великий Урфін? Може, його обдурив цей бридкий дерев'яний чоловічок?
Ось іще один Стрибун зрізав м'яча, а інші весело регочуть у натовпі глядачів…
17:15! "Непереможні" виграли, вони чемпіони країни. І Бойс біжить до рову й весело вітається з друзями, махає рукою, кличе до гри!
Погляди Марранів повертаються до Урфіна. Погляди здивовані, запитальні… А потім гнівні, картаючі.
Урфін не витримав. Від жаху він закрив обличчя руками, а потім розвернувся й побіг.
Він біг, і перечіплювався, і падав, і підводився, І знову біг. Серце Джюса шалено калатало в грудях, його охопив невимовний жах. Втікачеві ввижалося, що в спину йому із свистом летить хмара камінців, що його наздоганяють розлючені месники з важкими дубцями в руках…
Та жоден Марран не кинувся за розвінчаним божествам.
Навздогін йому гриміло:
— Облудник! Брехун… Мерзенний наклепник!.. Фальшивий бог!..
Все скінчилося. Мудрий Карфакс не помилився у своєму пророцтві. Всі його покинули, і навіть вірний Тупотун кудись подівся.
Ганьба, вічна ганьба, легша від якої смерть…
Через рів були перекинуті місточки, і колишні вороги радісно кинулись один до одного. Вже почали збиратися змішані волейбольні команди, в повітря полетіли м'ячі, почулися вигуки:
— Гаси!.. Аут… Пасуй!..
А Ганнібал з Цезарем дружно іржали й нетерпляче били копитами, закликаючи своїх господарів у далеку дорогу, на батьківщину.