Василь стояв посеред дороги незрушно, а на сході набрякала густа червінь, ніби ось–ось мав статися вибух… Й промайнули в пам’яті хлопця бадьорі мрії, якими він переповнювався, допадаючи звечора до вогненного стовпа, що червоним рушником спадав з тарелі місяця на обрій, — був тоді Василько готовий прийняти геройську смерть або перемогти, був готовий повести за собою людей на битву, — і стали всі ці мрії враз марними, і сам він змізернів у власних очах; а з–над Березівки, де вже стих гомін хресного ходу, долинули слова Олени: "Думай добре, Васильку, що маєш зробити з тим обладунком, ти ж уже не дитина, ти дорослий, чому тобі так тяжко зважитись?" — й Василькові було недалеко до плачу: чому ж ти, Господи, поставив переді мною такий тяжкий вибір, як я маю врятувати батьків і себе, що повинен вчинити, щоб не схибити, адже у моїх руках життя батька, матері, моє і того лейтенанта, про якого я не знаю, хто він?
* * *
Й вибухнув тоді на сході вогненний стовп, був він такий самий, як у надвечір’ї під диском місяця, тільки тоді виносив він на собі холодне світило, а тут далеке сонце сповіщало про свою неминучу з’яву; воно мусило перемогти лютий мороз і набирало стільки жаги, що не вміщало її в собі, тож розділилося враз, подвоїлося: на другому краю східного небосхилу вибухнув у синю крицю ще один вогненний стовп — два сонця сходило над поблідлою від моторошного чекання землею, два сонця для двох земних сил, і одне з них, облудне, меркло, правдиве ж розгорялося й було достоту таке, як описано в Біблії: над храминою палав огонь перед очима всього Ізраїля у всіх його мандрівках, і вів огненний стовп людей з неволі до обітованої землі; було вогненне видиво знаменним сигналом для Василя — від надвечір’я до світанку й на всі прийдешні дні його життя; він гаряче помолився, дякуючи Богові, що подав йому знак до виступу на священну війну.
Василь вдивлявся в Солтисову гору, пильно вдивлявся, бо уздрів, як на сніговій габі заворушився бджолиний рій, і зрозумів, що то партизани, може, й сотня Чарноти; ступив крок, щоб іти до них, та завагався, бо залишав у рідному домі осиротілих батьків… А тоді згадав однокласницю Ліду — ніби наяву побачив її — і чекав її повеління. Дівчина суворо приглядалася до хлопця, може, хотіла впевнитися, що після цієї ночі він і надалі залишиться її вірним лицарем, а коли побачила змужнілий вигляд Василя й рішучість у його втомлених очах, сказала:
"Моїм обранцем може стати тільки воїн, то стань ним, і я піду за тобою на край світу…"
Перемагаючи вагання, побрів Василь заметами навскоси в яр, щоб з нього вибратися на Солтисову гору й стати в один ряд з партизанами. Й тоді кришталеве повітря, щойно пронизуване розпачливим водохресним молінням, сповнилось ураз могутнім хоралом побідної повстанської пісні, яку співали колись у пластунських походах:
Ми українські партизани,
Не знаєм, що таке є страх,
Родина наша — обрізани,
А хата в лісі, у ярах!
Вже грають сурми, близько воля…
— і грали сурми в небесах, а на землі гриміли барабани — весь світ піднімався до бою, й Василь готовий був перемогти у ньому або покласти голову за мить свободи.
* * *
А коли вогненні стовпи досягали зеніту й витягнули за собою з потойбіччя червоні кружала сонць, на Солтисовій горі первим гласом зататакав кулемет, йому глухою терцією відповіло торохтіння з Царини, й злетів з гори бджолиний рій у наступ на село.
На постріли вийшли з хати Іван, Марія й офіцер, вони з подивом спостерігали, як два сонця на небосхилі готуються до двобою; з Царини рушили вперед з автоматами напереваги червонорубашники, а з Солтисового белебня густими розстрільними сходили партизани; дві ворожі лінії стрімко наближалися до Андрусякового обійстя, а на подвір’ї стояли три постаті, освітлені двома вогненними стовпами, і один з них, міражний, чорнів, ніби на нього падала тінь обеліска.
КНИГА ЧЕТВЕРТА
КОСМАЦЬКИЙ ҐЕРДАН
Реквієм
ЧАСТИНА ПЕРША
І
Найсміливіші копачі від самого ранку розколупували ломами бетон, яким колись було залито криницю перед будинком яблунівського НКВД, що стояв понурим двоповерховим ґмахом, заступленим від дороги кущами бузинового дикоросля й рахітичними тополями; будинок, критий чорною бляхою, з незаскленними віконними рамами глупо вдивлявся на залюднене подвір’я й затолочені схили, що спадали від дороги до Лючки; люди, сповіщені з уст в уста, несподівано осміліли й прийшли дивитися на розкопки потаємних захоронень, про які досі говорили тільки пошепки або й зовсім не згадували, минаючи зловісне обійстя, якого ніхто не хотів заселювати після того, як Яблунів перестав бути районним центром; людей назбиралося тисячі, море голів хилиталося на коломийському, березівському й космацькому напрямках; натовп шемрав і вслухався в гупання ломів, якими сміливці вже добувалися до третьої цямрини, а хтось та попереджував, що тих цямрин вісім і дно заміноване.
День стояв паркий, липневий, над завмерлим Яблуновом повис сопух прілої мерви й трупного гіркого тліну; в глибині подвір’я та в здичавілому саду зяяли глибокі ями й горбатіли бруствери жовтої з пасмугами чорного перегною глини; на дошках під стіною мертвого ґмаху біліли людські кості й шкірилися черепи, розколені сокирами, а з деяких стирчали цвяхи й залізні штирі; за ними мерехтіли сотні свічок, поставлених за упокій погиблих, і все подвір’я й баня темно–синього неба над ним були як величезний моторошний морг, заповнений спечаленими людьми, які прийшли розпізнавати за рештками одежі замордованих родичів; уже всі могильники було розкопано, зосталась тільки криниця посеред подвір’я, в яку заглиблювалися копачі.
Люду густішало, люд напирав до нори, не боячись вибуху мін, — там, на дні криниці, спочивали останки вкинутих колись живцем в’язнів; стукотіли ломи, шурхотіли лопати, вгризаючись у глиб, копачі вже досягали четвертої цямрини і їхніх голів давно не було видно; біля чорного криничного кружала стояли два чоловіки — високий сивоголовий і низький лисий, вони перемовлялися незнайомою мовою; поруч із ними завмерли в очікуванні знаний у Яблунові письменник Мирон Шинкарук та його товариш професор Йосафат Юлинин — обидва приїхали зі Львова; а славну писанкарку з Космача Ганну Палійчучку ніхто не міг спинити, коли вона проштовхувалася крізь юрбу до криниці; за нею прослизли Пилип та Юрко Гулейчуки, котрі недавно повернулися з Сибіру: одного вивезли за те, що був багатий, а другого — що хотів розбагатіти, заздрячи братовому маєтку, — тепер, обидва зрівняні, жили в розділеній колешні, що залишилася від Пилипової ґражди на Завоєлах; Пилип тягнув за руку Юрка, а той чомусь опирався; завислу над містечком густу патоку прілого сопуху проколював стукіт ломів; заціпенілий в очікуванні найстрашнішої новини натовп ждав.