Добро щойно явилося йому, а зло починалося: Василь мусив зважитися на єдиний рішенець, а знайти його неймовірно важко, й тому він не рухався з місця, начебто не міг без Олени зробити першого кроку; знав, що вже не вернеться до неї й поради — що ж йому робити зі зброєю — не прийме; залишилася для Василя тільки щедро дарована Оленою радість, яка навіки зайде в минуле однією лише згадкою, яку треба берегти, щоб постійно утверджуватися в своїй самостійності; розумів Василь і те, що нині він несподівано для себе переступив межу між дитинством і зрілістю, й тому лягає на нього тяжкий обов’язок покладення початку власного чину.
А що то буде: нові оцінки в табелі чи, може, цікава мандрівка, нове рішення у виборі професії, нові прочитані книги, несподіване відкриття секретів математичних формул, сміливе освідчення в коханні білявій Лідусі чи найсміливіший крок, гідний мужа?
Та чомусь стояв, чомусь не міг зрушитися з місця: ще не відпускала його від себе Олена, ніби примушувала тепер мужніти не в ліжку, а у військовому одязі, який зобов’язував до рішучої дії; і врешті тихо скрипнули двері, зі східок порога зійшла жіноча постать у довгополому кожушку, майнула стежкою на Лази, і аж тоді отримав Василь дозвіл від Олени мислити й діяти самочинно; постать зникла за горбом, зникла назавше з його життя, й залишилося після неї в душі лише почуття вдячності; а тоді з–над Березівки, що відділяла Лази від Пилипівки, долинув церковний спів.
Гомін хресного ходу проникав крізь розріджене на морозі повітря: виразно чувся молитовний спів священика, лунко звучав злагоджений хор стражденних, які вийшли під замерзле небо якнайближче до Бога з благанням допомогти вистояти в грядущому дні, який ось–ось проколеться з передсвітанкового сутінку й осінить поле кривавої битви: "Во Йордані крещающегося Христа просимо, яко глас тебе, Сина, іменуя і дух у виді голубині ізвіствоваше: явися, Христе–Боже, і мир провіщай!"
І стоїть десь там, біля червоного льодяного хреста, печальна Олена, стоїть неосамотнена — поруч зі своїм князем, якого Бог послав їй сеї ночі й залишив його назавше при ній; "Величаєм тя, Христа, нас нині ради плотію крестившегося од Йоана у водах йорданських…" — самозабутньо вимовляє слова молитви Олена, а хор лементує над зачаєним перед боєм світом: "Пресвятая Богородице, спаси нас! На тебе, Діво Маріє, ми уповаєм, не прогнівися на нас, не пом’яни беззаконь наших, а ізбав нас од ворогів, бо ти єси над нами, а ми люди твої й ім’я твоє призиваємо!"
Настирливо лунало урочисте моління над заціпенілою від тривоги землею — сповнене надії на очищення світу від зла та скверни; надія перемагала страх, і вселяв у Василя церковний спів нездоланну готовність. Він зрушився з місця, а далі щораз прикваплював крок, йшов поміж завмерлими хатами дорогою по Зрубі, лісова кліть відступила у темряву й більше не лякала, й зупинився Василь аж тоді, коли в далині заблимало світло вітцівської хати.
* * *
І не зміг іти далі Василько, він знову відчув біля себе присутність батька, який заборонив йому вертатися додому, а що робити — не порадив; нічого не радив батько й тепер, Василь сам мусив вибирати рішенець.
Їх було два… Один заводив хлопця до хати, відчиняв перед ним навстіж двері, рука виймала з кобури револьвера, і скільки куль було в магазині, стільки їх увіп’ялося в груди ворогові, а тоді батьки й син покидали домівку, щоб через Солтисову гору добратися заметами до Лазів, де ще звечора залягли партизани. Виходячи з хати, Василь глянув на лейтенанта, який лежав горілиць на долівці і, стікаючи кров’ю, говорив Васильковою мовою так чисто й добірно, ніби сам у Сакатурі народився: "Ти даремно зробив це, бо ж не знаєш, кого вбив, а я однієї з тобою крові, й наші батьки виходили колись на поле битви з іншими прапорами, ніж цей, під яким прийшов до вас я, ти навіть нічого не спитав мене, надто вже поквапився, хлопче…"
Й розкинувся перед очима Василя зарінок над Пістинькою під Космачем, і все тепер відбувалося достоту так, як розповідав сотенний Чарнота Іванові Андрусякові після славного бою, в якому вперше відзначився Андрій… Енкаведистське з’єднання було замануто в глибокий каньйон, Андрій зірвав динамітом міст у верхній течії ріки, що спадала з прямовисних скель, а другий міст, внизу, який виводив з улоговини на Шешори, підірвав сам Чарнота, і з’єднання опинилося в пастці, немов монголи в Тухольській долині; партизани оточили червонорубашників з усіх боків і розстрілювали їх перехресним вогнем з кулеметів — ніхто в каньйоні не мав залишитися живим, — а тоді відокремився гурт обложених, посланець з білим прапором у руці підійшов до скель, з яких спадала ріка, кулемети на вершинах замовкли, й заволав посланець: "Ми переходимо до вас, ми довго чекали такої нагоди, і серед нас є українці, чеченці, узбеки!" Й повернули вони зброю на колишніх своїх… Так було, говорив Чарнота, так було не раз, і треба знати, що багато серед них є зневолених…
Таке видиво явилося Василеві, й він не наважувався увірватися до хати, щоб убити офіцера; стояв на дорозі перед своїм обійстям, а на сході вже зачервоніло небо, й треба було негайно щось вирішувати, поки не настала днина… І тієї миті другий рішенець закрався до свідомості Василя, і став він знову дитиною, яка повірила лейтенантові: ось принесе зброю, й офіцер вимаже зі списку приречених на вивіз прізвище батька, і вже заходив Василько до хати, розперізувався, подавав лейтенантові ремінь з кобурою, скидав шинелю й запобігливо на планшетку показував, щоб офіцер виконав обіцянку; мерзко було хлопцеві це робити, але ж тільки так можна врятуватися від вивозу в Сибір; офіцерові очі зловісно блиснули, й він зареготав: "А що, пацан, купився? Таж то я вмисне калічив мову на твій лад, щоб приподобатися… А тепер збирайтеся, кодло бандерівське, даю вам півгодини часу!" Він цілився з револьвера в батька, мати з німим докором дивилася на сина; потім офіцер навів дуло на Василька, й тоді побачив хлопець, що то не лейтенант, а старший брат: Андрій з погордою дивився на Василя і врешті виплюнув крізь зціплені губи: "Мерзотник! Хлюст! А ти не подумав, що, може, він стріляв у мене під Ґреготом?"