Сотенний теж шкодував хлопчиська, до того ж він добре знав його брата Андрія, який безстрашно йшов на кулі й загинув, але ж нині кожен сам відповідає за свої вчинки, й братні заслуги нічого не важать, проте Чарнота ще не рішався на суд і мовив з докором, мов батько до провинного сина:
"І ти погодився таке зробити: ворогові принести зброю?"
"Він тата посилав, — вимовив Василько ледь чутно, — а я випередив…"
"А тато пішов би?"
Змовчав на це Василько.
"Отже, пішов би, — проказав скрушно сотенний, сперши голову на руку. — То на кого нам нині сподіватися, коли й Андрусяки…"
"Тато не приніс би йому револьвера! — заплакав Василько. — І я не приніс би! Я пішов би з ним до вас…"
"Як маю в це повірити?" — похитав головою сотенний.
"Я доведу, доведу!" — скрикнув Василько.
Чарнота підвівся, змахнув рукою партизанам, щоб вставали, й звелів Олені подати офіцерську шинелю й ремінь з кобурою.
"Займемо позицію на Солтисовому горбі, звідти видно все село аж до гарнізону. А на світанку дамо бій… Розбирайте зброю! А ти, хлопче, підеш з нами".
Сотенний кинув Василькові офіцерську шинелю: "Одягнись, зимно надворі!", сам заперезався ременем, вийняв із кобури револьвера, оглянув і, засунувши його на місце, подався до дверей.
* * *
Й промайнули перед Івановими очима партизани, Василько замішався поміж ними, і його не стало видно; з лісу виходила сотня Чарноти, вояків було багато, вони спиналися схилом Солтисової гори й схожі були на рій бджіл, що висипався на сніг з розбитого вулика, рій повз на гору, над якою завис червоний місяць, й швидко допадав до вершини, нібито комашня сподівалася зігрітись там під холодним сяйвом; врешті партизани залягли і зникли з овиду.
Іван, сховавши в долонях голову, задрімав край столу й уві сні дошукувався Василькової стежки, однак вона пропала в сутінках; Марія ж відокремлено від чоловіка перебувала в світі лейтенанта, вона не вгавала обзивати його найдошкульнішими словами, нібито могла ними вбити, знищити, знівечити ворога; лейтенант здивовано вдивлявся в неї, підвів руку, щоб спинити її лайку, та враз сахнувся, знову уздрівши у Марії образ жінки, який натужно виборсувався з далекого минулого, і збоявся її, згадавши давню свою провину перед нею, — була це не господиня хати, а та, яку колись забрали з–перед його очей привиди в дзьобатих шапках; Марія врешті кинулася на лейтенанта, схопила його руками за горло й до хрускоту стискала великими пальцями борлак — мстила тепер зайді за те, що на одну лише мить здався він їй рідним сином: ставши перевертнем, осквернив подобою Андрія її материнську любов; лейтенант задихаючись просив пощади в жінки й не оборонявся, бо неомильно впізнав у ній ту, котра колись, на йорданський Святвечір, годувала його медовою кутею і сама пахла медом, — впізнав лейтенант в розлюченій месниці рідну матір, яка прийшла тепер карати його за зраду.
…Вони нависли над ним, немов яструби над неопереним пташеням, і каркали одне і те ж: "Відречися від батьків, то вороги народу!"; актовий зал дитбудинку заповнили ровесники, їхні обличчя яріли ненавистю до петлюрівського виродка, котрий уперто не хотів розмовляти по–людськи й провинний був теж за своє народження, за вовкуватість, якою захищався перед нападниками, і за те, що ні разу не довірив йому воєнрук поторохтіти на піонерському барабані й ніколи прапора не дозволяв нести; воєнрук, комсомольський вожак і представник з райпарткому накокоїжилися над хлопцем, мов круки над голопузиком, і доправлялися, щоб вимовив лише два слова зречення, а він відповідав: "Я не мав матері і батька не мав, від кого маю відрікатися?" — "То тим легше тобі відкинути те, чого в тебе не існує", — переконували голопузика круки; та хлопчина відчував, що є в світі якась перегорода, заборона, якою злегковажити не можна, а чому — не міг збагнути, але й не зважувався переступити той бар’єр; яструби наполягали, вони знали лише одне, що в протоколі мають бути записані вірнопідданські слова, які зміцнять їхню владу над тими, хто сидить в актовому залі, й забезпечать прихильність тих, кому вони підпорядковані; яструби люто шипіли, гайвороння в залі верещало: відречись, відречись! воєнрук обіцяв хлопцеві нагороду: ось зараз же, як тільки він вимовить потрібні слова й підпишеться під ними, йому довірять сурму, й він піде попереду ровесників, сповіщаючи весь світ про своє розкаяння; від заманливої перспективи — вийти нарешті з останньої шеренги й стати на чолі колони — м’якла впертість у хлопця, немов віск, проте непереступний бар’єр незбагненного сорому й далі не дозволяв вимовити ті два слова: хлопець не знав, кого вони стосуються, бо не пам’ятав злочинців, які привели його на світ, проте болісно відчував, що то найплюгавіші слова, яких він буде соромитися весь свій вік, тож не вимовляв їх і підпису не ставив, однак супроти своєї волі сам уже йшов попереду колони й сурмив на весь світ про своє визволення з упослідження, й забіліла перед ним брукована дорога до військової академії, куди кожен з тих, які сидять у залі, бажає вступити, і кожен вступить, крім нього одного, й навіки він залишиться в останній шерензі, якщо не послухається круків, тож врешті видавив хлопчик крізь горло: "Я відрікаюся від батька й матері", — й підпис поставив і оглух від утішних оплесків потурнаків, а воєнрук поплескав його по плечу, й запекло, защеміло воно, ніби в тіло хижі кігті вп’ялися, і пече слід від тих ран і донині.
Так було, так мусило бути, думала Марія, розслабивши руки на горлі лейтенанта, їй стало жаль зайду — так пожаліла б його рідна мати, а Марія перемінилася в неї, — чей не провинен він: не знав або давно забув своїх батьків, й ніколи докори сумління не діймали його душу, бо ж не було в нього пам’яті про своє дитинство, пропало воно в безвістях, і тільки денеколи вчувався йому дивний медовий запах, який видобувався з горла й солодко лоскотав ніздрі, а що то було, що то пахло, не міг збагнути — аж нині впізнав його в смаку святвечірньої куті, і вилущився з пітьми невідомості образ жінки, такий схожий на господиню крайньої хати на Зрубі, а вусатий господар пригадав йому петлюрівського старшину, який після Святої Вечері скомандував побратимам до походу: то були його батьки, які в цю мить вернулися до нього, бо ж не породили його звірі, — сидів батько край столу, заховавши від сорому за сина голову в долоні, а рідна мати мстила йому за зраду.