"Мої родителі служили в петлюрівських бандах, я їх прокляв, — як же мені до них повертатися, про що ти говориш, хазяїн?"
"Але ж зрозумій, — підводить руку Іван, — що москалі відвічно обзивали злочинцями тих, хто хотів визволитися з їхньої неволі, всі для них бандити: мазепинці, петлюрівці, бандерівці, повсталі грузини, чечени, вірмени, а то ж лицарі — і батько твій теж!.. Та невже тобі не соромно, що ти невільник, раб? Ти пішов проти власного народу, став найманцем, зрадником! Тож рятуй себе, ходімо з нами в партизани…"
Лейтенант лячно глянув на господаря й вигукнув:
"Ти с ума сошол!"
"О ні, — підвівся Іван і взяв офіцера за вилоги гімнастерки. — То твої хлібодавці збожеволіли, задумавши поневолити весь світ. Вони відібрали в тебе батьків, волю, землю, сором, віру, вони все забрали в тебе, крім мови, якої ти не зумів забути, тож вчепися зараз за цю стебелину, потопельнику, ти ще зможеш прибитися до свого берега, ти ж іще українець!"
"До якого злочину мене намовляєш, хазяїн?! Я ж совєтскій гражданін…" — вискнув лейтенант.
Тоді з–за столу вийшла Марія, жаль і співчуття, якими вона оповивала лейтенанта, осипалися враз із нього, мов луска: поруч із нею сидів її ворог, який, немов перевертень, вряди–годи прибирав подобу Андрія; на її розжалоблене обличчя лягла лють месниці, карі молоді очі запалахтіли вогнем ненависті, зшерхлі уста розтулилися, і з них, ніби плювки, впали слова:
"Не українець він… І не москаль! Це пайдьошник, блощиця, тарган!"
* * *
Іван цього не бачив і не чув, він поринув у згадки і, перериваючи їх вряди–годи, говорив уголос; Марія ж перебувала в нереальному світі; лейтенант, знаходячись у полі її уяви, занурювався щораз то глибше у своє минуле, яке зринало перед ним у все чіткіших картинах, він розпізнавав їх і забирав собі в пам’ять для оборони перед ворогами, серед яких опинився і які готові були його здолати своєю правотою; реальність у сповитій ніччю крайній хаті на Зрубі перемінилася в подобу сну, і ніби уві сні люди порозумілися між собою без мови: думки в кожного відкриті й кожен може їх в іншого відчитати; лейтенант, нетерпляче очікуючи посланця за зброєю, відчував, як петля сліпого випадку щораз тісніше стискає докупи присутніх у хаті, й мусять вони зблизитись хоча б для якогось порозуміння або розірвати попругу і стати до двобою, бо коли ні, то всі разом задушаться в зашморгу ненависті, Марія ж, не даючи для примирливості місця в своїй душі, зачаїлася до стрибка на ворога, мов дика кішка на вовка, а Іван, вихопившись на мить із пастки, поквапився слідом за Васильком лісовою стежкою, яку сам проклав для своєї дитини, вийшов з ним на узлісся, запровадив до Олениної хати й ніби незримий дух примерх до вікна, споглядаючи, що діється в середині…
"Я сотенний Чарнота, хлопче, — пронизував партизан очима Василька, — і питаю тебе ще раз: що ти тут робиш посеред ночі? І якого ти Андрусяка син — Іванів?"
Василько ствердно кивнув головою, запобігливо кивнув — з надією, що батькове ім’я допоможе йому виплутатися з безвихідного становища: як же він мав признатися сотенному, що невільно став на послухах у енкаведиста й погодився принести йому зброю, з якої той стрілятиме в сотенного й партизанів, що он сидять за столом і не зводять з хлопця погляду, і в батька теж стрілятиме; яка кара може спостигнути його за те, що в цей мент служить ворогові — він, брат партизана, котрий загинув під Ґреготом від московської кулі, — а довести ніяк не зможе, що не мав жодного наміру служити; Василько згадав
Андрія й, розпачливо шукаючи порятунку, випалив: "Я ж Андріїв брат!" Він ще хотів розповісти про те, що водно мріяв піти в партизани, і вже зривався з його губів обман, мовляв, свідомо скористався випадком, аби піти в УПА зі зброєю, — мало не допустився брехні, від якої так недалеко було до правди, бо ж таки мріяв! нічого однак не сказав Василько, знаючи, що ніхто не повірить жодному його слову, — тож стояв мовчки, опустивши долу очі.
Цієї миті відчинилися двері — на порозі стояв той же Васюта: не чекаючи дозволу, він квапно доповідав сотенному про ситуацію в селі. Щойно донесли розвідники, що червонорубашники на партизанські постріли, які ще в надвечір’ї сполошили в Олени начальника гарнізону, вийшли з гарнізонного приміщення й розсипалися ланцюгом від Мельникового хреста на Царині аж до Мочули, проте до Зрубу не підходять; і ще сказали розвідники, що в хаті Івана Андрусяка світиться, і хтось там є чужий, не хатній — дві чоловічі постаті застигли за столом, а голосів не чутно; сотенний різко повернув голову до Василька, і в тоні його мови вчулася погроза:
"Чого ж ти, шмаркачу, про це не говориш: хто заходив цього вечора до твоєї хати?"
Схлипнув Василько — не так зі страху, як від сорому, що не зі своєї волі опинився на боці ворога й виконує його наказ, а яка за це кара належатиметься йому від партизанів, знав достеменно, і безнадійний туск запав у його душу: він безглуздо загине від своїх як зрадник, — жодного порятунку не зрів цієї миті хлопчина й проказав тихо:
"До нас зайшов офіцер…"
Олена заступила хлопця, ніби хотіла захистити його від неминучої розправи, і, схилившись над ним, запитала:
"Він був у шинелі?"
"Ні, роздягнутий, без зброї… І з планшеткою".
"То мій! — повернулася жінка до сотенного. — Таки спіймався!"
"Вміла ти його заманути, — люто блимнув очима на Олену Чарнота, — а затримати не вміла… Випустила! Тепер попробуй його там дістати… А планшетку, чуєш, він не забув! Де ж поділися твої куревські хитрощі?"
"То було не стріляти! — заярилася Олена, вона зовсім не боялася сотенного і звалювала на партизанів вину за неудачу: якщо офіцер не стане в них заручником, завтра почнеться в селі вивіз. — А я зробила, що могла: день–денно тинялася біля гарнізону, аж поки не пошнурував–таки бичок за телицею…"
"Вантажівки обстрілювали, ти ж знаєш… Ну так чого ж ти приплівся сюди, братику героя? — їдко засміявся сотенний. — За шинелею й револьвером для совіта?"
"Так…" — прошепотів Василько.
"От негідник! — Чарнота повернув голову до партизанів. — То що маємо з ним робити?"
Мовчали партизани, спідлоба глипаючи на хлопця, який стояв посеред хати в благенькій кабатині й м’яв у руках шапку; що робиться в таких випадках, кожен знав неомильно, й видно було з облич вояків, що їм жаль хлопця, якому за партизанським законом належиться смерть.