Вогненні стовпи

Страница 54 из 151

Иванычук Роман

Мирон не відводив захопленого погляду від підхорунжого Павла Воронюка, одягнутого, немов з голочки, в мундир сталевого кольору; Богдан же, у зношеній есесівській формі, виглядав порівняно зі своїм командиром доволі сіро; Шинкарук блукав поглядом, відводячи від сина очі, він ніяк не міг звикнути до цілковитого Богданового відчуження: його колишні свіжість, піднесеність, запальність немовби витліли на бродівських млаках, і він — вихудлий, вилицюватий, з глибокими залисинами над чолом — ніби усе ще повертався з потойбічності до життя й вернутися повністю не міг; так він і залишиться там назавжди, зі скрухою подумав Шинкарук і врешті таки з болем приглянувся до нього, й Богдан посміхнувся, вгадавши батькові думки.

"Ми зараз знаходимося в різних світах, татку, й, може, тому… Зрештою, чому в різних: нині ми всі стоїмо на одному боці".

"Така єдиність недовго триватиме, сину: як не сьогодні, то завтра весь цивільний люд опиниться в лабетах держави, яка вже є, і ніхто нікуди від неї не дінеться, а військо, яке не мириться з цією державою, опиниться поза її законами, — яка ж у нього перспектива?" — мовлячи це, Шинкарук спинив погляд на підхорунжому, який чекав нагоди, щоб втрутитися в розмову.

"З вас, пане вчителю, — мовив він, — говорить обачність гречкосія, який природою запрограмований на те, щоб засівати поле, він це сумлінно робить, змиряючись при тому з грабунком вирощеного ним продукту. І так століттями живе на своїй ниві, виснажений і покірний, забувши про таке поняття, як протест; в нього залишилось хіба що жебрацьке вміння виставляти напоказ свої болячки, щоб у сильнішого за себе розбудити милосердя".

"Надто вже зневажливо висловлюєтесь про наш народ, — відказав терпко Шинкарук. — А він здатний не лише сидіти на церковній паперті з простягнутою рукою, а й у найнесприятливіших умовах зберігати свою національну ідентичність… Але кидатися нині з прутиком на танки — чи ж то не марна трата крові?"

"Татко знову за своє, — спробував Богдан виправдати батька перед підхорунжим, — мовляв, суверенність можна здобути самим терпінням. Таж неправда це! Коли народ позбувається бажання протесту, він гине: хіба ми не бачили, як покірно йшли на смерть жиди — й чому: бо не зуміли серед свого народу збудити рух опору. А скільки їх зараз в УПА, і які вони відчайдушні!"

"Заспокойся, Богдане, — зметалевів Шинкаруків голос. — Я ж не ворог ваш, а однодумець, проте тверезо дивлюся на речі й бачу абсурд: ви спочатку допомагали совєтам бити німців, а тепер допомагаєте німцям, воюючи з совєтами… Ви не перемагаєте — тільки воюєте, і боротьба ваша стала самоціллю".

"Ідея суверенності без боротьби за неї — навіть безперспективної — стає святковою фразою, — сказала Юлія. — Мазепа теж програв, але його чин спородив державницьку ідею… Одного життя замало, щоб дожити до свободи, її здобувають, міняючись, цілі покоління, а те, яке пройде колись готовим мостом, можливо, й уваги не зверне, що міст стоїть на опорах, споруджених попередниками. Ми ж ті опори закладаємо, і наша робота найважча…"

Запала мовчанка, пані Марія подала вечерю й мовила тихо:

"Їжте, мої любі герої… І робіть свою справу. Я знаю одне: інакше, ніж є, бути не може, такий час. І його треба вистраждати".

Хлопці похапливо споживали вечерю: вже перейшло за північ, скоро пора в дорогу. Шинкарук до їжі не діткнувся.

"Й ви порішили стати дошками на тому мосту?" — спитав не так хлопців, як самого себе.

"Хтось мусить це зробити, пане вчителю, — відказав Воронюк. — Якщо нам удасться розбудити в народі незалежницьку ментальність, якщо ми хоч трішки вичавимо з людей рабський дух, то й це буде нашою великою перемогою. Ми мусимо стати героями".

"А ті, які пройдуть по ваших костях до волі, вже ними не будуть?"

"Новий час народить нові вартості, за які треба буде віддавати життя живучи, а не гинучи. А нині… Народ, який вірить, що може прожити без лицарства, залишається в неволі. Наша мета — довести, що українська нація здатна боротися оружно. І не переконуйте нас у протилежному, пане Шинкарук. Й нікого не переконуйте, що героїзм — то авантюрництво, а вірність ідеї — фанатизм. Це філософія плебеїв…"

"Не переборщуй, друже чотар, — знову вступився за батька Богдан. — Мій тато ніколи не був плебеєм, навпаки — з плебеїв створював еліту. Але ж зрозумій, татку: я пройшов крізь пекло і переконався, що в нинішній світовій війні ні на якому боці немає лицарства — і та, і друга сторона є ордою, яка заперечує право народів, а нашого в першу чергу, на вільне життя… Та що говорити! Моя участь у Дивізії — теж не лицарство, ми не повинні були брати будь–яку з імперських сил собі в союзники. Тільки УПА стала армією лицарів, бо вийшла, як самостійний підмет, на політичну арену, і колись вигартувана в нинішніх боях українська ідея матиме вирішальний вплив на уклад європейських політичних сил… Можливо, хтось із нас доживе до того часу".

Нарозвидні попрощалися. В хаті довго панувала мовчанка, й згодом її порушила Юлія:

"Я щаслива, що так сталося з Богданом… Врешті — виживають мужі, а не унтерменші. Відбувається природний національний відбір, і нація міцніє. Так–так, сьогодні Україна опинилася в стані довгоочікуваного зрушення з місця застою".

Ніхто не зреагував на її слова, кожен думав про свій рубікон, який доведеться перейти, якщо вдасться, — а де він? Лишень учитель достеменно знав, яким буде його рубікон і де пролягатиме. Сказав твердо, без тіні страху й приреченості:

"Мироне, ти не гайся, йди до Коломиї — з першого жовтня починається навчання. А тобі, Юлю, я підшукав роботу в Дебеславцях — там зараз немає вчителя. Не можна більше й одного дня жити нам усім разом: хтось повинен залишитися в Україні… Ти ж, Марійко, суши сухарі".

V

Щонайперше, мусив Мирон вислухати предовгу й сумбурну — однак вельми цікаву в кумедності викладу й моторошності змісту — розповідь пані Бурмістрової про все, що за час його відсутності сподіялося в місті, а теж у її житті; господиня нагадувала йому накручений музичний комод з часів Середньовіччя, який експонувався в Коломийському етнографічному музеї Кобринського: комод відтворював довжелезну одноманітну мелодію, яка стихала аж тоді, коли розпускалася пружина; у квадратовій статурі пані Бурмістрової вміщалася вся міська інформація, й Мирон терпеливо чекав її вичерпання, він переступав з ноги на ногу, врешті спробував перервати безперервний плин мови своєї господині: вийняв з внутрішньої кишені блузи перев’язану ниткою пачку купюр — то була майже вся перша батькова заробітня плата — й подав Бурмістровій й цим спричинився до ще навальнішого вибуху її многослів’я: розчулена пані аж захлиналася від похвальби шляхетному професорові з Боднарівки, і най сховаються перед ним усі гімназійні професори — ті мнихівські скупердяги: бо–м ще не виділа, таки ні разу не виділа–м, щоб котрийсь із них, виходячи з церкви, хоча б гроша кинув старій Малакуці, яка на паперті виспівує старосвітські жебранки, яких нині вже ніхто, крім неї, не знає, — ото хіба лишень катеринкар Базилій, що мав свою жебрацьку парафію біля каплички на перехресті вулиць Міцкевича і Садової, крутячи корбою катеринки, виспівує вслід кожній ладній кобіті — і мені також, аякже — таку пісеньку, що аж млосно в поясі стає: "Ой, пані вельможна, я би паню по… гм–гм, якби було можна!"; Бурмістрова хтиво реготала, аж бочівки її грудей підскакували до підборіддя; розпалена згадкою про сороміцьку пісеньку катеринкаря, вона геть забула про найшляхетнішого професора з Боднарівки й перейшла на політику.