Люди стояли в диві, та зчудування їхнє вмить минуло, адже всі знали, що ніхто ніколи не зникав іще з Боднарівки, й живі після смерті перемінюються в ту подобу, на яку заслужили за життя.
І вже готовий був натовп розійтися — заспокоєний і втішений, що підступний мерзький страх, який останнім часом знеможив і зморив село, нарешті проминув, та затримав людей фудульний чинбар Онуфрій, він виступив уперед і мовив до Василя:
"Народ дав мені владу над Боднарівкою — після Федора, то я віддаю її тобі, бо час воєнний".
"Залишайтеся старостувати, — відказав Василь. — Вам — ваше, а нам — своє".
Та люди не почули цієї розмови, їх увагу привернуло дивне видмо: на стежці, що вела з Потоків до Мочули, зринула біла дівоча постать, вона, ніби невагома, летіла понад видолиною яру, вітер хилитав нею, мов бадилиною, розплетена коса маяла на вітрі, дівчина хапала відкритими устами повітря й упадала на силі, й Василь, упізнавши Наталку, побіг їй назустріч, підхопив її на руки, виніс з Мочули до людей і сказав:
"Це жона моя!"
Народ розступився — без глузів і питань, хоч ніхто не знав, коли ж то найкраща сільська дівчина стала жоною найздольнішого боднарівського парубка, який жив із Софією у приймах на Пиконеві, але якщо так сталося, то чого дивуватися: хто, як не він, мав захистити зболену красуню; Наталка міцно обхопила Василя за шию, щоб уже ніколи не відпустити від себе, і він проніс її поміж людей, звернув на Царину і зник у пиконівських вивозах.
Ніс свою кохану до запустілої хижі мольфара Івана, бо своєї домівки давно вже не мав, і вірив, що вічно жива мольфарова ворожба, Софіїна любов, чари білокосої Оксани повернуть Наталці здоров’я, бо пішли ці люди зі світу з любов’ю й повинні нею зцілити живих.
IV
Ночі не було, хоч і світла до самого світанку ніхто не засвічував — у домі вчителя жила лишень таємниця, і була вона у своїй наповненості радістю, безнадійною й безслідно минучою, немов ефемерна світляна смуга падаючої зорі, й коли нарозвидні після цілонічної розмови Богдан попрощався з рідними і з силувано безжурною усмішкою, так, ніби він ще не раз провідає батьківський дім, і не треба обіймів і сліз, — батько з матір’ю і Юлія приречено усвідомили, що ця зустріч з Богданом остання і, мабуть, тому, що більш ніколи не повториться, по вінця переповнила ніч терпким щастям; тільки Мирон, який не відводив захопленого погляду від Богданового командира — підхорунжого Павла Воронюка, що то ніби живцем зійшов з картини Осипа Куриласа, на котрій браві усусуси, від’їжджаючи на Україну, прощалися з дівчатами й молодицями, — упевнений був, що з таким побратимом Богдан ніколи й ніде не пропаде.
А ще зродилася в Мирона несхитна віра у фатум: навіщо ж, якби мав брат загинути, доля вирятовувала його з бродівського пекла, де всі закони війни стосовно воїнів Української дивізії "Галичина" були зневажені, й замість шляхетної битви відбулася різанина, в якій не забирали в полон переможених й поранених, з поля бою не виносили — тільки вбивали, пристрілювали, кололи штиками й перерізували фінками горла навіть тим, які благали пощади; а коли безперервна канонада, яка тривала п’ять липневих днів, стихла, й совєтські танки й піхотні частини безперешкодно посунули через Ожидів на Львів, бо полки вермахту Тринадцятого армійського корпусу панічно втекли на захід, полишивши в оточенні дванадцять тисяч українських вояків, — під палючим сонцем зазяяли до байдужого неба, на якому в ті дні Господа не було, розбиті машини, фургони, підірвані панцерфаустами перекособочені танки, задерті рила гармат, артилерійські коні з виваленими бебехами, спалені хати й зруйновані авіабомбами церкви й каплиці і трупи — гори трупів, безголових, безруких, безногих і цілісіньких з відкритими очима, в яких відбивалося байдуже липневе небо без Бога; а Богдан Шинкарук, стрілець артилерійського дивізіону, присипаний землею й придавлений перекинутою вибухом снаряда гарматою, вночі очуняв і серед німої тиші зрозумів, що зостався на світі один–однісінький — без товаришів і німецьким командуванням покинутий; він згадав, як командир дивізії "Галичина" Фрайтаґ утікав на своєму "опелі" з–під Ясенова, коли червоні війська прорвали лінію фронту між Радивиловом і Бродами; Михайло Сорока стояв тоді, опустивши долі карабіна, у фосі й дивився, як закурилася за Фрайтаґовою машиною дорожна пилюка, він надривно ридав зі страху, й сліпа куля позбавила його тієї ганьби: унтерменш упав і з його рота свиснула кров; у цю мить, коли Богдан лежав присипаний землею, згадалися йому батькові слова про те, що достойніше гинути в УПА, ніж на службі в німецькій армії: перед очима майнули хлопці з лісу, яких ніколи не бачив, і каяття здавило душу; Богдан вибрався з–під гори глини оглушений і сліпий — він не знав, що над побоєвищем запала глупа ніч — й поповз навмання, а коли збагнув, що зостався з руками, ногами й видющими очима, підвівся й подався вбік Вороняцького хребта, який проколював вершечками сосон зоряне небо; його покидали сили, та він розумів, що на завойованій території врятуватися можна тільки в лісі; Богдан пробирався поміж кущами ліщини й глоду до соснового бору, в кишені кітеля намацав щось металеве й кругле — спершу подумав, що то граната, та як зрадів, утямивши, що це залишилася при ньому, з недоторканого запасу, м’ясна консерва, яку він, хай тільки вийде з побоєвища, відкриє і з’їсть; у ту мить він відчув нестерпний голод, та тут же його притлумив — навіть думати про їжу не мав тепер права; — і врешті таки видряпався на кряж, й тоді дихнула на нього знизу безодня, він наосліп зсунувся крутим спуском й опинився біля хати, що присіла на дні яру; відчувши безпеку, Богдан упав на ґанку перед дверима й заснув чи то зімлів; уранці гаварецький гончар відчинив двері й побачив людину, яка лежала на долівці ґанку, — й тоді закінчилася Богданова служба в Українській дивізії: господар затягнув знеможеного вояка до хати, уклав на бамбетлі й напоїв молоком.
…Материнське серце завше відчувало, а інакше воно й не вміло, що Богдан живий; мати мусила його побачити бодай ще один–єдиний раз, й напевне тому, коли смеркло й до хати увійшли два партизани, пані Марія тільки тихо скрикнула й без сліз та ридань припала до синових грудей, і поки він вітався з батьком, сестрою та братом, вона вже заходилася готувати вечерю й засвічувала каганець, щоб світло не падало з вікна на дорогу; Юлія ж мовчки запитувала Богдана про Михайла, і він, почувши це невимовлене питання, скупо повідомив, що Сорока загинув; а втім, чого питати: загинули всі, й не знати, чи ще хтось, крім Богдана, врятувався: доповзти пораненому до Гавареччини неможливо, а тільки там, у ямі, захованій від світу лісом, можна було перечекати, поки закінчиться поголовна масакра на торф’яній рівнині між Підгірцями й Олеськом, біля якого на мергелевій горі, під самим небом, височів чудом неушкоджений замок — як символ невмирущої волі на зневоленій землі; гончар Микита нагодував жовніра, дав на дорогу трохи харчу, й Богдан майже місяць добирався, обминаючи містечка й великі села, де стояли більшовицькі гарнізони, до карпатських гір, сподіваючись натрапити на партизанський відділ; під Брусторами зв’язкові справили його до сотні Крука, яка вже готувалася до вимаршу, й так він опинився на постої в Камеральному лісі біля Іспаса.