Легко обом стало, коли залишилися удвох: розвузловатилася скованість, спричинена присутністю чужих мужів, з якими треба було порозуміватися, — були ж бо вони інші. У їхній поведінці, мові, способі мислення й навіть у спогадах про пережите вчувався чужинецький дух: Мирон і Йосафат не знали того світу, з якого вони прийшли, а був він інакший, сторонній: згадуючи страдні події на цій землі, Едвард залишався спостерігачем, а не учасником — час давно відмежував його від тієї випадковості, яка настигла багато років тому, й тепер він тільки розчулювався, згадуючи минуле, а Потурай, навчений політики за кордоном, став мимовільним суддею чину людей, які всілякими способами виживали на своїй землі, й був він тепер схожий на маляра, який відчужує на полотні лик найближчої йому людини, не відчуваючи різниці між натурою й образом.
І чи треба, думав Мирон, щоб Потурай доконче повертався в Україну, якщо він устиг прирости до чужої землі й почувається на ній натурально: природність побуту, напевне, сприяє ефективності його діяльності, й ніколи він не вживеться з новими законами, які сформувалися за півстоліття в невідомих для нього умовах життя на рідній землі…
Й десь там Едвард з Орестом їдуть уже автобусом до Коломиї і, певне, теж вільніше розмовляють, порозуміваючись натяками і прощаючи один одному довгі монологи, — так само, як згоджуються цієї миті Мирон і Йосафат, які разом виросли, вивчилися, а ще й сусідують у Львові, — згоджуються, незважаючи на вічні суперечки, які замолоду і донині не вичерпувалися в них ніколи…
Ну то що, брате мій, у який повіз перепрягатимеш нині свою Музу, навчену ходити в потемках, ніби в штольнях стара шкапа, котра лише під батогом погонича вміє ступати колією, — як поведеться твоя Калліопа нині, коли довкруж прояснилося, й вона вже може сама віднайти дорогу?.. І що вчиниш ти, який звик до вуалей, підтекстів й великих дуль у кишені, коли Муза нарешті зірве з обличчя паранджу, як та визволена мусульманка, й загадковий підтекст твоїх писань розпрозориться, мов дистильована вода, й стане банальним текстом — ніякі тоді таємниці не будуть уже потрібні твоїм читачам, а твоєї дулі ніхто більше не боятиметься, бо виявиться вона не бомбою, а примітивною комбінацією з трьох пальців?.. А ось точні науки — то незалежна й вічна субстанція, однаково потужна — в імператорському Римі й Золотій Порті, в цісарській Австро–Угорщині й у більшовицькому Союзі, та й у незалежній Україні — теж…
Тут є над чим задуматися, маєш рацію, Йосафате… У великій тюрмі, з якої ми, здається, вже виходимо, створювались два види літератури: один мав переконати читача, що в Союзі з його метастазами гулагів взагалі не існує тюрем — й споживач такої літератури повинен був стати глупим оптимістом, одне слово — "гомо совєтікусом". А ми витворювали інший вид, заснований на аналогії сучасності з минулим, і читач таким чином мав можливість у інакомовленні осягати правду, ми не дозволяли гомункулюсам заполонювати світ, й вони народжувалися мертвими або ж мулоподібними особинами, які не дають потомства… А нині треба писати прямим текстом про те, що пережив народ, щоб наші нащадки не подумали колись, бува, що вільна Україна народилася, немов Афродита з морської піни…
Добре, добре! Але ж ваші викривальні пасажі колись вичерпаються й, можливо, знудяться читачеві… Яка тоді література прийде на зміну патріотично–декларативній: солов’їно–тьохкальна чи складна, ребусна, кросвордна — і хоч–не–хоч, уподібниться вона точним наукам, які доступні лише вибраним…
Мистецтво рятує свята перспектива: воно завжди стоїть на шляху до Храму…
Що таке — твій Храм?
Національна ідея. Вона для нас — що для юдеїв віра. Ці категорії врятували обидва народи від загибелі…
Але чому ти так багато приділяєш уваги ірреальному мистецтву, а менше реалістичним наукам?
У мистецтві людина відчуває себе деміургом, а в реаліях — комашкою…
Це не зовсім так… Комашкою стає тільки нікчема — і в реальному, і в уявному світі… Але якщо й погодитися з тобою, то що винна людина, яка не є митцем?
Але ж кожен може долучитися до мистецтва й ним себе облагороджувати… Ось що я тобі скажу, Йосафате: наука — категорія вселюдська, інтернаціональна, на ній держиться світ і всесвіт, адже з космосу прийшли до людських голів ідеї всесвітніх законів. Наука— основа цивілізацій, проте жодна, якщо вона побудована на технократії, не може воздвигнути Храму. Технік мусить бути в душі митцем, інакше він стає снобом, якому все одно, що розглядати: газетну репродукцію "Венери" Веласкеса чи оригінал цього твору в картинній галереї… І як би високо не розвинулась техніка, а духовність завжди стоїть вище, й мізерна та людина, яка не вміє підвести голови від бетономішалки до церковної бані…
Але ж земний Храм ти можеш побачити й неозброєним оком, а до Господньої бані можна наблизитись лише за допомогою телескопа, сконструйованого вченими…
То правда… Однак телескоп — інструмент однозначний, а мистецтво багатовимірне. Один і той самий мистецький твір може рівносильно спонукати до катарсису різних за віком, за освітою й за переконаннями людей — так молитва удосконалює віруючого, незважаючи на те, молиться він сурами Корану, псальмами Давида, а чи християнськими символами віри. Мистецтво — Храм, в якому моляться до ідеалу Прекрасного…
Ти вже закінчив свій "Кривавий тан"?
Я його продовжую. Цей роман не має композиційних меж, він без початку і кінця — як наша історія… Та щоб засісти за чистовик останньої частини, мушу побувати в Боднарівці. Ходімо разом, Йосафате.
Не піду. Я вже там був.
Коли?
Уві сні…
Всю свою сутність ти зашифровуєш у космічному тайнописі…
Це правда… Проте я нині вертаюся до земної реальності… Але до Боднарівки не піду — там реальність інша: я бачив її або ж уявив. Для Боднарівки я вже чужий, мого нинішнього світу там не приймуть. Залишуся й далі в ньому самотою, тільки з тією різницею, що досі я вбивав у собі правічну пам’ять, а тепер вона в мені ожила — і цей симбіоз нового світу із старим буде для мене найблагодатнішою ойкуменою, в якій мені варто і хочеться жити…
А я піду, мушу піти, щоб міг зіставити колишнє й нинішнє, навіть якщо сьогодні там пустка. Інакше не закінчу свого "Кривавого тану". Я повинен сказати своє слово; хочу, щоб вільні люди знали, звідки взялася наша воля… Якщо письменники не зафіксують того, що діялося на нашій землі під час боротьби за незалежність, то далекий нащадок не складе їй належної ціни…