"Всєх їх в адін вагон, слишиш, — сказав Картавцев до нового погонича. — А вот дєржі спісок, покажеш єво начальніку ешелона… І за етім проходімцем, — звернувся до солдатів, показуючи на Юрка, — сматрітє в оба, штоби нє сбєжал!"
"Що ви робите?! — вискнув Юрко, намагаючись зіскочити з воза, та солдати затримали його, скрутивши назад руки. — Як же це так? — усе ще лебедів він. — За що мене, та я…"
"А за то, — вискалив Ніколашка зуби, — што разбогатєть задумал. Ну зачєм нам, скажі сам, новий кулак в Космачє вместо ентого? Та ми вас всєх, всєх отправім в места нє столь отдальонниє, понял?"
Мовчав Юрко, а коли віз рушив, вимовив — за все життя всукав він єдину мудру річ:
"То ви хочете з жебраків збудувати багату державу? Кому таке може вдатися?"
Й за возом закурилося…
Юрко відганяв від себе погану згадку, однак вона вперто лізла до голови, й побачив тепер Гулейчук себе самого, ніби збоку: сидить він поруч з Пилипом і Параскою на клунках у теплушці, Пилип дивиться на нього без докору — із співчуттям позирає й шепоче:
"Тримаймося, брате, вкупі, може, разом якось цю біду перебудемо…"
Перебули… Нині Пилип, напевне, порається на зруйнованій господарці, бо час надходить інший, — і знову ґаздою стане.
"А я залишуся, як і був, люмпаком і проживу тут… Добре, що є хоч чим рибу глушити", — думав Юрко, не відводячи очей від реброватої гранати, що валялася на долівці посеред печери.
XIX
У неділю десятки тисяч люду переповнили містечко, і вже не було в ньому ні вулиць, ні провулків, ані гірських схилів довкола, навіть видолини обабіч русла ріки заповнились людьми; море голів погойдувалось на просторі від Стопчатова до Лючі, й тихе шемрання перекочувалося з краю в край, нібито вітер гнав хвилі, відганяючи їх до небозводу, а в центрі людського виру, на подвір’ї біля будинку колишнього НКВД, створилася до неба величезна квадратова яма, на дні якої одна попри одну лежали сімдесят відкритих домовин з людськими костями та черепами й посередині — найширша труна з двома зрослими скелетами; біля ями правили панахиду чотири священики, і коли церковний хор проплакав "Вічную пам’ять", тоді затужив оркестр, нагнітаючи в яблунівську видолину печальну просьбу до Господа:
Душу раба твоєго, душу раба твоєго,
Душу раба твоєго упокой,
Co святими упокой,
Христе, душу раба твоєго…
Й здалося знову Ганні Палійчучці, що весь довколишній світ став одним цвинтарищем, і над усіма вбитими, котрі лежать у яблунівській і неяблунівській землі, ридав цей реквієм, і вірила вона, що прохальний спів тисяч людей ублажить Бога, й він спошле умиротворення стражденним душам мучеників, які віддали своє життя за волю живих.
А сльози самі стікають ритвинами зморшок по Ганниному обличчі — то не вона плаче, то задавнений жаль сам, поза її волею, розчиняється в сльозах під гнітом звуків духового оркестру; Ганна вклякає, схиляється над ямою й опускає в домовину збляклий ґердан; цієї хвилини Едвард Ґоттеґем і Орест Потурай остаточно переконуються, що та пара кістяків — то останки Ганниних дітей, і шепоче генерал до Потурая:
"Це вони тоді стояли на лісовій стежці, злиті в єдину істоту. Це вони…"
Орест промовчує, йому згадуються терпкі Василеві слова: "То хоч колись приїдьте на наш громадський похорон"; на душі в нього стає тоскно від того, що сам зостався живий, а вони — мертві, й не хочеться Потураєві впевнюватись, що це останки Василя й Ліди, — ніби відчуває вину перед ними, хоча ні в чому й не повинен, і відказує Едвардові:
"Чи то доконче нам нині треба дізнаватись правди, хай вони залишаться для нас символом любові, сильнішої за смерть…"
Едвард промовив після довгої мовчанки:
"Вмирати треба на своїй землі, й вони сповнили синівський обов’язок… — Він подумав про приятеля, який не дійшов до батьківщини, й додав: — Я помру дома — за себе й за Піта і заповім своїм дітям, щоб на моєму хресті виписали два імені".
"А я не зможу зажадати від своєї родини, щоб перевезли мій прах в Україну, — промовив скрушно Потурай. — Мої сини інші, їм байдуже… Хіба що сам приїду колись сюди назавше, щоб жертву мого життя прийняла рідна земля… Але як би міг це зробити, навіть не уявляю: все моє і всі мої— там".
Гробарі позакривали деками труни, в яму посипались грудки землі, й люди почали розходитись: завтра прийдуть сюди копачі, щоб висипати могилу.
Сказав Потурай до Ганни:
"Ми вже не підемо до Космача — подамося звідси додому, Анно, і хай вас Бог благословить".
"А я, — додав Едвард, — кланяюся перед вами у пояс цій землі. Колись я виніс з неї науку мужності, а нині несу зі собою в серці красу карпатських гір, килимів і писанок. Нічого кращого на світі немає".
"І я зостануся сама на цвинтарищі, як же мені одній дожити?" — проквилила Ганна.
"Ви залишитесь серед своїх людей, — втішав її Потурай, — і найбільше ваше щастя в тому, що — поруч з рідними могилами, незрадливими свідками вашого життя… А я ніколи не матиму таких свідків й зостанусь, мов те стебло без кореня…"
"Ти скоро матимеш можливість повернутися на батьківщину, — промовив Едвард. — Тиранії вже зламано хребет".
"Проте вона жива, і хтозна, скільки ще часу випускатиме свої пазурі".
"У мерця після клінічної смерті ще якийсь час відростають нігті, але дряпати ними він уже не в силі".
"Ти став оптимістом, Едварде…"
"Так, бо оптимісти, як ти сам завжди твердив, — перемагають".
Потурай обняв Ганну, генерал кивнув по–офіцерськи головою, обидва подали руки Миронові та Йосафатові.
"Ще приїдете колись?" — спитав Мирон Потурая.
"Не знаю… — зблудив очима Орест. — Це надто складна проблема. А втім, українці потрібні Україні всюди".
Й подалися обидва на автобусну станцію, а Ганна ще з крихтою надії, що Мирон і Йосафат не покинуть її таки цієї миті, дивилася то на одного, то на другого й поникла, зовсім поникла, коли сказав Мирон:
"Ми вас залишимо тут, наша добра господине… Нам спішно: хочемо ще сьогодні вийти на Ґрегіт, ну і до автобуса треба встигнути".
"Та й що робити?" — тільки й вимовила Ганна.
Й пішли вірні приятелі тією самою дорогою, котрою добрих сорок років тому добиралися з Космача на коломийський тракт, щоб вихопитися із сповнених тривогами гір, — йшли нині у зворотному напрямку, допадаючи до того місця, де колись запізналися з привидом смерті та явою найвищої любові.