"Може, то Василь Шполу вбив?.." — глянула Ганна на Ліду.
"Боже, як це страшно", — прошепотіла Ліда.
…Василь звів Шполу в каньйон на Кляузі й наказав йому зупинитися над Пістинькою. І коли лейтенант, на мить скам’янівши, рвучко повернув голову, Василь уздрів витліле від страху обличчя ненависного ворога — тоді рука сама потягнулася до гашетки автомата, й наказ Ворона тепер для нього нічого не важив: як же він відпустить живим убивцю Андрія — мусить Шпола впасти від справедливої кулі, і вже бачив Василь, як лейтенант лежить спиною на зарінку, а голова у воді, та враз зів’яв палець, сповз із гашетки — почуття дисципліни, а може, і страх перед убивством людини були сильнішими від бажання помсти; Василь пересунув за спину автомата, розстібнув ремінь, зняв з нього кобуру із Шполиним револьвером й пошпурив йому під ноги.
"Щезай на всі чотири вітри!" — гаркнув, а сам з місця не зрушився й, тамуючи в собі лють, дивився, як Шпола, повагавшись секунду, зігнувся, схопив кобуру й кинувся бігти навмання вздовж русла ріки, він спотикався, падав, вставав, біг далі вниз і аж там, де каньйон закінчувався й, прориваючи заслону каламутного неба, випускав на простір набухлу весняними водами ріку, — там зупинився Шпола, й знав Василь, що він далі не ступить і кроку — не зважиться вийти у відкритий світ, в якому для нього місця вже немає, де з двох боків чигає на його душу неминуча покара за подвійну зраду.
Сірий силует довго стояв у проймі каньйону, й Василь чекав на те, що мусило статися, він мав вернутися до своїх упевненим, що ворог більше на світі не живе, — та не міг знати, що цієї хвилини в просторій долині, по якій трьома рукавами розлилася Пістинька, аби в ущелині між двома горбами, які ледь мріють на обрії, знову злитися докупи й увійти в ще глибший Микитинський каньйон, — що в цій благословенній долині виріс перед Шполою золотоверхий собор, навпроти якого звівся на баскому коні гордий Гетьман з булавою, котрою розбиває на друзки крицю йорданського неба, — і йде майданом незчисленне військо, й злітає в небо і лопотить–лопотить у високості, немов крила голубів, маєво синьо–жовтих прапорів; тисячоголове море вітає розкотистими вигуками "слава, слава, слава!" українське військо; попереду їдуть на вороних конях Головний Отаман і полковник Шпола; маленький хлопчик обіймає маму за шию, тулиться до її грудей, які пахнуть медовою кутею, й питає: "А де татко, де татко?" — "А он там попереду, синочку", — показує мама пальцем на дві постаті вершників, що вже ховаються за пам’ятником Гетьмана, і гордість, і тривога чуються в словах матері, та врешті стремтів її голос, бо вже зникли вершники з овиду, — і все видиво зникло з–перед очей полковницького сина, й ніщо на тому місці, у видолині над рікою, більше не з’являлося, бо кривавого видива, вчиненого власними руками, не впускав Шпола перед свої очі: жадав кат останньої хвилини з’єднатися із своїм благородним началом…
Не міг знати Василь, що примарилося цієї миті найтяжчому його ворогові, та й ніколи не повірив би, що подібний просвіток можливий у зрешетованій злочинами душі… Та враз почувся постріл, а з ним водночас зник із пройми каньйону сірий силует, і тоді зм’якло Василеве серце від думки, що таки залишилася в душі злочинця одробина честі, виміряна часом польоту револьверної кулі з дула в скроню.
Василь ще трохи постояв, а потім довго вибирався з глибокого каньйону, поки ступив на стежку, що вела на белебень — до тети Ганни.
Увійшов до хати змучений і занепалий. Бачила Ганна, що тягар партизанського життя надто трудний для юнака, й у її очах затінився жаль. Вона подалася до хлопця, хотіла його по–материнськи пригорнути, та Василь відступив, поклав автомат на бамбетель і проказав сухо:
"Хочу помитися й чогось перехопити. Цілий день не їв…"
Поки Ганна наливала води в цебрик, він розглядався по кухні й водно зупиняв погляд на дверях, які вели до світлиці; Ганна догадувалася, кого він шукає, проте мовчала: Ліда, як тільки зачула кроки в сінях, шепнула до господині: "Я буду там… Скажете йому, як оговтається, щоб зайшов". Знала Ганна, на що зважилася дівчина, й подумала, що весільний подарунок доведеться їй завтра віддати — на подружнє щастя.
Надворі смеркло, у вікно заглянув щербатий місяць. Василь сказав теті, щоб не засвічувала каганця, в потемках повечеряв, і аж тоді спитала Ганна:
"Ти вбив його?"
"Він сам себе убив", — відказав Василь таким тоном, що Ганна більше не зважувалась допитуватися, довго мовчав і врешті витиснув із себе два слова, в яких прочувалася тривога:
"Де Ліда?"
Ганна кивнула головою вбік світлиці й мовила коротко:
"Там вона… Чекає на тебе".
Василь схопився з лавиці й з докором глянув на тету:
"І ви досі нічого не сказали?"
"Заспокойся, Васильку. Вона чекає — про що тут уже говорити?"
У світлиці було сутіношно, в напівтемряві Василь побачив білу вілу, що стояла на тлі вікна край ліжка: її постать була лискуча, й місячні промені зіщовгувалися з неї, утворюючи довкола силуету примарний світляний овал, з якого віла прагнула вихопитись, проте йшла разом з ним до Василя, й він побачив на своїх простягнутих руках блідий відблиск того сяйва.
Відступив назад, ніби злякався привида, й почав нервово знімати зі себе одяг, взуття, а білі руки віли діставались до його сорочки, закасували її, знімали через голову й гладили чоловіче тіло.
Василь наблизився до дівчини, спіймав долонями її довге волосся й занурився в нього, потім долоні знайшли тугі гарбузята, зім’яли їх й сповзали все нижче й нижче; втім спинило його дівоче пушисте лоно, й Ліда прошепотіла:
"Ти знаєш, як це робиться? Ти вмієш?"
"Так, — відказав Василь. — Прости мені".
"Я тішуся, що вмієш… Я так боюся — як це може вміститися в мені?"
Тоді вона лягла, взяла Василя за плечі, потягнула на себе, й він рвучко увійшов у неї. Дівчина тихо зойкнула, а далі слухала, як він розкошує в її лоні, й мугичилася в її пам’яті весільна коломийка: "Бери мене до постелі, бо я вже велика"; вони довго шаленіли, поки з Василевих грудей не вихопився стогін любострастя.
Кохалися до світанку, не відриваючись одне від одного, а коли Ліда відчула, що коханий до решти знемагає, обхопила руками його плечі, оповила стегнами чресла і, прикипівши до нього всім тілом, сказала: