При цій роботі обличчя її було святкове й натхненне, й Ліда милувалася гідністю жінки, яка замінила їй матір. У кожному поруху Ганни, в усмішці, в печалі, закроєній підківками обабіч уст, в пісні, яка снувалася навколо писанкарки ледь чутною нутою, в зблиску очей, що висвітлювали втіху, або, запаволочені, відтінювали журбу, в спалаху радості, як тільки зачувала стукіт Чарнотиних пальців по віконному склі, в щасливій втомі після опівнічного повернення з–під гаджуг (Ліда тоді дбайливо знімала чатинки з Ганниної спини, а сама німіла від жіночої цікавості й незнайомої млості в лоні), у Ганниній тривозі, коли за селом сухо туркотіли автоматні черги — у всьому цьому Ліда вбачала тільки вроду рідної жінки й сама, прагнучи стати такою, як вона, горнулася до неї, й інколи Ганна відчувала, як до її живота грішно прикипає дівоче тіло, й сказала якось, провівши долонею по гарбузятах Лідиних грудей:
"Пора тобі до постелі, бо ти вже велика…"
"Це весільна коломийка, Анно… А то страшно?"
"То солодко, доню. Та й не те слово… Ніхто того солоду виміряти не годен. Бог дарував жінці шал тіла, щоб відшкодувати їй за біль, коли втрачає віночок, і за породільні муки. То велике свято, Лідо, якщо любиш… То мигдалик життя, дівчино, й до тебе прийшла пора розколотися, як зерняткові бросквині".
"Ще трохи почекаю, Анно, добре? І він най потерпить… Я хочу діждатися тієї хвилини, коли те, що в мені мліє, зможе спалахнути, немов у полум’ї достиглий колос…"
"І зупиняться тоді хмари над тобою, і зорепад тебе засипле й спалить… То рай, дитино, і треба його сповна зазнати на землі".
"Чарнота вас кохає?"
"Не знаю… Мене кохав Пилип. О, як він любив, як пестив, як тішився мною!.. А Данило дужий, мов Чорногор, і безжалісний, як опришко, мені здається, що він весь входить у мене, розриває на шматки, й моє тіло розсипається на гарячі вуглинки. Й коли вони потахають, я довго не можу їх позбирати, я в любові з Чарнотою розпливаюся солодом, стікаю гарячою повінню — ніколи і ні з ким не зазнавала такої любої муки, й коли він іде від мене, схололий і знову суворий, я знаю, кожен раз втямлюю, що то назавше, і це колись таки станеться. А тоді я спіснію, постарію, й відшумить мій молодий вихор".
"Ви так говорите, Анно, так говорите, що я вся млію, чекаючи свого весілля".
"Як він прийде, то справ собі свято, Лідуню. Не вичікуй, бо час такий, що може весільне деревце згоріти ще до того, поки Василь внесе його до твого ліжка".
Ганна розмальовувала писанки. Водила по воску писачком й розмовляла чи то з Лідою, а чи зі собою, раптом переривала розповідь коломийкою про хлопців, що йшли з Коломиї та й писанку вкрали, повернули до шинкарки — за горівку дали, а Ліда слухала й вірила, що Ганнина мова й приспівування — то доконечний писанкарський ритуал; бо писанка, моя доню, не просто розмальоване яйце, а ворожба, чаклування над зародком життя, і коли ти випишеш на яйці знаки сонця, блискавки, хмар, засіяного поля, зірничок, то набуває воно чудодійної сили, і не дай Боже, як розіб’ється, викинути лушпайки в сміття — тоді ті візерунки стають злими прикметами, і той клинчик з крапочкою, що означає домівку, може спалахнути полум’ям й спалити хату, дерево життя з двома оленями обабіч нашлють порчу на худобу, а кривульки, котрі означають дощ, спричинять посуху в краю…
І щоб ти знала, що ці трикутники, які називаються триґверами, — то образ вогню і чоловічої сили: добре приглядайся до цього знака, дівчино, і водно посилюй свою віру в нього, бо ніщо на світі так не потрібне жінці, як тепло і плід; а цей безконечник, що оповиває довкола писанку, немов хміль, — то лінія людського життя, і я нині його якнайтісніше скручую, бо то буде твоя писанка: хочу, аби–сь довго жила. А та ружа посередині безконечника — то знак Христового царства.
І знову Ганнина мова переходила в пісню — так плавно, ніби жінка весь час її наспівувала; ой кивала дівчинонька пальчиком до мене: неси, неси, легінику, писанку свячену; а ця писанка із сонцем вбереже тебе від хвороб, а он та з рослинним малюнком — на добрий урожай, а та, що з півнем, охоронить від блискавки… Тепер поглянь: це дерево життя, а виглядає, як тризуб — найдавніший на землі герб, який став нашим, і тому тяжкі вороги хочуть його знищити, бо мають пізьму на нас за те, що ми старші за них на землі.
Ой займемо сиві бички
В зелену ліщину,
Заміняєм писаночку
За файну дівчину…
"А звідки взялися писанки, Анно, і чому їх розписують перед Великоднем?" — запитала Ліда.
"Коли вели Ісуса розпинати, ніс один чоловік повний кошик яєць на продаж. Залишив він кошик при дорозі й поніс хреста на Голгофу. А коли повернувся, то побачив, що яйця крашанками стали. То кров Христова на них… А ще кажуть, що Матір Божа розписувала писанки для Пилата, щоб той змилосердився над її сином: як писала, то плакала, а тому писанкарки кладуть на яйця крапочки, подібні до сліз… Такі самі узори насилюються й на ґердани…"
Ганна дістала з полиці глечика й вийняла з нього жменю силянок: були вони широкі й вузькі, зелені, жовті й пурпурові, з довгими й короткими бомбликами, а на одному ґердані по обох смужках спливали вниз гарячі ромбики, що яскраво сяяли на зеленому бісерному тлі.
Ліда аж охнула від захоплення, схопила, приміряла ґердан до грудей і стала в цей мент ще гарнішою; підійшла до дзеркала, приглянулася й підвела на Ганну благальний погляд.
"Сподобався? — спитала Ганна. — То й добре, подарую тобі на твоє весілля… Ось бачиш ці червоні клинчики, їх по двадцять на кожній смужці: це сорок днів посту, сорок днів перебування Христа в пустелі, сорок мучеників… Проте кожен окремий клинчик — то одне якесь бажання. Вибери собі на нині, котрий хочеш, приклади до нього палець і промов бажання вголос".
"Хочу, щоб сьогодні прийшов Василь", — сказала Ліда, притиснувши пучку до верхнього ромбика.
"Сьогодні вони мали цурес у школі", — мовила Ганна, й сполох пробіг по її щоках.
"Я знаю. Василь і досі вартує офіцера, водить його зі собою… Щось вивідують…"
"Когось ловлять. Та най би вже його… — Ганна затнулася й приклала до уст долоню. — Прости мені, Господи…"
Саме цієї миті біля млина, десь на Кляузі, пролунав постріл. Жінки німо переглянулися, чекаючи стрілянини. Та було тихо.