Стара княгиня поглянула на синів, ті на неї, і певний час усі мовчали. Раптом раріг, що сидів на жердині під стіною, заквилив, хоч до світанку було ще далеко. За ним озвалися й інші птахи; беркут–велетень прокинувся, стріпнув крильми і заходився крякати.
Скіпки, що горіли у грубі, почали згасати. У кімнаті зробилося темнувато й понуро.
— Миколаю, поворуши вогонь, — мовила княгиня.
Молодий князь підкинув скіпок.
— Ну що? Обіцяєте? — поцікавився Богун.
— Треба у Гелени спитати.
— Нехай вона говорить за себе, а ви за себе. Обіцяєте?
— Обіцяємо, — відповіла княгиня.
— Обіцяємо, — повторили князі.
Богун зненацька підвівся і, звернувшись до Заглоби, гучним голосом промовив:
— Добродію Заглобо! Попрохай і ти дівку, може, й тобі пообіцяють.
— Ти що, козаче, напився? — вигукнула княгиня.
Богун замість відповіді дістав листа Скшетуського і, повернувшись до Заглоби, сказав:
— Читай.
Заглоба взяв листа і серед глухого мовчання почав читати.
Коли він закінчив, Богун склав хрестом руки на грудях.
— Тож кому ви дівку віддаєте? — спитав він.
— Богуне!
Голос отамана став схожий на зміїне шипіння:
— Зрадники, мерзотники, собачі невіри, юди!...
— Гей, синки, за шаблі! — крикнула княгиня.
Курцевичі блискавкою кинулись до стін і вхопили зброю.
— Милостиві панове, спокійно! — вигукнув Заглоба.
Але він іще не встиг договорити, як Богун вихопив із–за пояса пістоль і вистрілив.
— Ісусе! Ісусе!.. застогнав князь Симеон, ступив крок уперед, замахав руками в повітрі й важко впав на землю.
— Слуги, на поміч! — розпачливо заволала княгиня.
Але тієї ж миті на подвір'ї і з боку саду пролунали ще постріли, двері й вікна з гуркотом повилітали, і кілька десятків семенів ускочило в сіни.
— На погибель! — загриміли дикі голоси.
З майдану озвався тривожний дзвін. Птаство у сінях заверещало, галас, стрілянина і крики порушили недавню тишу сонного двору.
Стара княгиня, виючи, мов вовчиця, кинулась на тіло Симеона, що смикалося в останніх конвульсіях, але відразу ж двоє семенів схопили її за волосся й відтягли вбік, а тим часом молодий Миколай, затиснутий у куток сіней, захищався з люттю й левиною відвагою.
— Геть! — раптово крикнув Богун козакам, що оточили князя. — Геть! — повторив він громовим голосом.
Козаки сахнулися. Вони гадали, що отаман хоче зберегти юнакові життя. Але Богун із шаблею в руці сам кинувся на княжича.
Почався страшний поєдинок, на який княгиня, утримувана за волосся чотирма залізними руками, дивилася палаючими очима, розтуливши рота. Молодий князь налетів на козака як буря, а той, поволі задкуючи, вивів його на середину сіней. Потім ураз присів, відбив потужний удар і з оборони перейшов до атаки.
Козаки, затамувавши дух, поопускали шаблі додолу і стояли як укопані, стежачи очима за перебігом бою.
Серед тиші було чути тільки дихання й сопіння учасників двобою, скрипіння зубів і свист або різкий брязкіт клинків.
Якусь мить здавалося, що отаман не встоїть перед велетенською силою й затятістю юнака, — він знову почав задкувати й хитатися. Обличчя його напружилося, ніби від знесилення. А Миколай подвоїв удари, шабля його оточила козака невпинними петлями блискавиць, курява піднялася з підлоги й затягла хмарою супротивників, але крізь клуби її семени помітили кров, що стікала по обличчю отамана.
Зненацька Богун відскочив убік, і княжичів клинок попав у порожнечу. Миколай хитнувся від замаху й нахилився вперед, а цієї самої миті козак різонув його по шиї так страшно, що князь упав, мов уражений громом.
Радісні крики козаків змішалися з нелюдським вереском княгині. Здавалося, що від цього вереску стеля трісне. Бій було закінчено, козацтво кинулося до зброї, що висіла на стінах, і почало її здирати, вириваючи один у одного коштовні шаблі й чингали, топчачись по трупах князів і своїх товаришів, котрі полягли від руки Миколая. Богун дозволяв їм усе. Він стояв у дверях, що вели до Гелениної кімнати, загороджуючи дорогу й важко дихаючи від утоми. Обличчя в нього було бліде і закривавлене, бо клинок князя двічі торкнувся його голови. Блукаючий погляд отамана переходив із трупа Миколая на труп Симеона, а іноді падав на посиніле обличчя княгині, котру молодці, тримаючи за волосся, притискали коліньми до підлоги, бо вона рвалася з їхніх рук до трупів дітей.
Вереск і метушня у сінях зростали з кожною хвилиною. Козаки тягли на вірьовках челядь Курцевичів і безжально її вбивали. Підлога була залита кров'ю, сіни заповнилися трупами, димом від пострілів, стіни були обдерті й навіть птахи перебиті.
Раптом двері, в яких стояв Богун, відчинилися навстіж. Отаман обернувся і позадкував.
У дверях з'явився сліпий Василь, а поруч із ним Гелена, одягнена в білу сорочку, бліда, як ця сорочка, з очима, розширеними від жаху, і розтуленим ротом.
Василь ніс хрест, тримаючи його обіруч на висоті обличчя. Серед метушні, що панувала у сінях, серед трупів, крові, що калюжею розлилася по підлозі, серед блиску шабель і розгарячених очей на диво урочистою здавалася його висока постать, змарніла, з сивіючим волоссям і чорними впадинами замість очей. Здавалося, що це дух або труп, скинувши саван, приходить карати злодійство.
Крики вщухли. Козаки сахалися від жаху. Тишу порушив спокійний, але сумний і стогнучий голос князя:
— Во ім'я Отця і Спаса, і Духа, і Святої Пречистої! Ви, мужі, що приходите з країн далеких, чи приходите ви в ім'я Боже? Адже сказано: "Благословен муж у дорозі, котрий, ідучи, проповідує слово Господнє". А чи ви добру звістку несете? Чи ви апостоли?
Мертва тиша запанувала після Василевих слів. Він же спроквола повернувся в один бік, потім у другий і вів далі:
— Горе вам, брати мої, бо ті із вас, хто задля зиску чи помсти війну починає, будуть прокляті на віки... Помолимося ж, щоб сподобитися милосердю. Горе вам, брати! Горе мені! О–о–о!
Стогін вирвався із князевих грудей.
— Господи помилуй! — озвалися глухі голоси молодців, котрі під впливом невимовного страху почали хреститися.
Нагло пролунав дикий, пронизливий крик княгині:
— Василю, Василю...
Голос її так різонув серце, ніби це був останній крик життя. Молодці, котрі притискали її коліньми, відчули, що вона вже не силкується вирватися із їхніх рук.