— Греби поміж байдаками!
Човник помчав стрілою, а пан Кричевський, стоячи посередині з шапкою на закривавленій шаблі й палючим поглядом, кричав могутнім голосом:
— Діти! Не вбиваймо своїх! Слава Богданові Хмельницькому, гетьманові запорозькому!
— Слава! — повторили сотні й тисячі голосів.
— На погибель ляхам!
— На погибель!
Вигукам із байдаків відповідали крики запорожців із берега. Але ті, хто був на суденцях, які стояли далі, ще не знали, про що йдеться, і аж тоді, коли всюди розійшлася звістка, що пан Кричевський переходить до запорожців, справжнє шаленство радощів охопило семенів. Шість тисяч шапок злетіло в повітря, шість тисяч рушниць гримнуло пострілами. Байдаки затряслися під ногами молодців. Зчинилися галас і збентеження. Проте радощам цим судилося заплямуватись кров'ю, бо старий Барабаш волів загинути, аніж зрадити стяг, під яким прослужив усе життя. Кілька десятків черкаських людей залишилися на його боці, і зав'язався бій — короткий, страшний, як усі битви, у яких жменька людей, котра прагне не ласки, а смерті, захищається від натиску юрби. Ні Кричевський, ні козаки не сподівалися такого спротиву. У старому полковникові пробудився колишній лев. На заклик скласти зброю він одповів пострілами, і всі бачили його попереду з булавою в руці, з розвіяним білим чубом. Він із юнацькою енергією громовим голосом віддавав накази. Суденце його було оточене зусібіч. Люди з тих байдаків, які не мали змоги підгребти, стрибали у воду і, пливучи або бредучи поміж очеретами, досягши суденця, хапалися за його борти і з люттю на нього видиралися. Опір був коротким. Вірні Барабашеві семени, поколені, порубані або просто розтерзані руками, вкрили своїми тілами палубу; старий же з шаблею в руці ще захищався.
Кричевський продерся до нього:
— Здавайся! — крикнув він.
— Зраднику! На погибель! — відповів Барабаш і замахнувся шаблею.
Кричевський швидко відступив у натовп.
— Бий! — закричав він козакам.
Але, здавалося, ніхто першим не хоче підняти руку на старого. І тут полковник, як на біду, посковзнувся у калюжі крові й упав.
Лежачи, він уже не викликав тої поваги чи страху, і відразу кільканадцять клинків устромилися в його тіло. Старий тільки встиг вигукнути: "Єзус–Мар'я!"
Усі почали рубати лежачого і посікли на шматки. Відрубану голову перекидали з байдака на байдак, бавлячись нею, наче м'ячем, доти, аж доки, після невправного кидка, вона впала у воду.
Залишалися ще німці, з якими впоратися було важче, бо реймент складався з тисячі досвідчених і вишколених у різних війнах вояків.
Щоправда, відважний Флік поліг від руки Кричевського, але на чолі рейменту лишився Йоганн Вернер, підполковник, ветеран тридцятилітньої війни.
Кричевський був майже впевнений у перемозі, оскільки німецькі байдаки були зусібіч оточені козаками, проте він хотів зберегти для Хмельницького такий значний загін незрівнянної і досконало озброєної піхоти. Ось чому він хотів почати з німцями перемови.
Якийся час здавалося, що Вернер пристає на них, бо він спокійно розмовляв із Кричевським і уважно вислухував усі обіцянки, на які для нього віроломний полковник не скупився. Платня, яку Річ Посполита заборгувала, мала бути негайно сплачена, а також віддана на рік наперед. Через рік кнехти, якщо забажають, можуть іти хоч би навіть і в коронний табір.
Вернер, удаючи, що розмірковує над пропозицією, сам тим часом тихо наказав байдакам зійтися так, аби утворилося тісне кільце. По всій довжині цього кільця вишикувалася стіна піхотинців, людей рослявих і сильних, одягнених у жовті колети і такого ж кольору капелюхи. Вони були у повному бойовому строю, з лівою ногою, висунутою вперед для пострілу, і з мушкетами на правому боці.
Вернер з оголеною шпагою в руці стояв у першій шерензі і зосереджено розмірковував.
Нарешті він підвів голову.
— Herr Hauptmann! — сказав він. — Ми згодні!
— І не втратите на новій службі! — радісно вигукнув Кричевський.
— Але за умови...
— Наперед згоден.
— Якщо так, то добре. Наша служба Речі Посполитій кінчається у червні. Із червня ми служитимемо вам.
Прокляття схопилося з уст Кричевського, але він стримався.
— Ти глузуєш, добродію підполковнику? — спитав він.
— Ні! — флегматично відповів Вернер. — Наш вояцький обов'язок вимагає від нас не порушувати угоди. Служба закінчується у червні. І хоч ми служимо за гроші, але ми не зрадники. Інакше ніхто нас не найматиме, та ви й самі не довірятимете нам, бо хто поручиться, що в першій же битві ми знову не перейдемо на бік гетьманів?
— Чого ж ви тоді хочете?
— Щоб нам дали піти.
— Нічого з цього не вийде, шалений чоловіче! Я накажу знищити вас до ноги.
— А скільки своїх втратиш?
— Жоден із вас не піде.
— А від вас і половини не лишиться.
Обидва казали правду, тому Кричевський, хоч флегматичність німця збурила в ньому усю кров, а лють починала душити, не хотів іще зав'язувати битви.
— Поки сонце стоятиме над рукавом, — крикнув він, — подумайте! А ні — накажу на курки натиснути.
І квапливо відплив у своєму човнику, щоб порадитися із Хмельницьким.
Настали хвилини чекання. Козацькі байдаки оточили тісним кільцем німців, котрі зберігали спокій, який тільки досвідчені й бувалі у бувальцях вояки можуть зберігати перед обличчям небезпеки. На погрози й образи, які щохвилини лунали з козацьких байдаків, вони відповідали зневажливим мовчанням. Справді переконливим здавався цей спокій у порівнянні з дедалі сильнішими вибухами люті з боку молодців, які, грізно стрясаючи списами і пищалями, скриплячи зубами і лаючись, нетерпляче чекали сигналу до бою.
Тим часом сонце, повертаючи з південного боку неба на західний, поволі знімало свої золоті відблиски з рукава, який поступово поринав у тінь.
Нарешті поринув повністю.
Тоді заграла сурма, і тої ж миті голос Кричевського озвався здалеку:
— Сонце зайшло! Ви вже надумали?
— Вже! — відповів Вернер і, повернувшись до солдатів, махнув оголеною шпагою. — Feuer! . — скомандував він спокійним, флегматичним голосом.
І гухнуло! Плюскіт тіл, що падали у воду, шалені крики і гарячкова стрілянина відповіли голосам німецьких мушкетів. Гармати, підвезені до берега, озвалися басом і почали сіяти ядра на німецькі байдаки. Дими геть затягли рукав, і серед криків, гуркоту, посвисту татарських стріл, тріскотні пищалей і самопалів тільки регулярні мушкетні залпи давали знати, що німці досі захищаються.