— А ти відіб'єшся, ваша милость?
Гродзицький понуро глянув на намісника і сказав чітко й спокійно:
— А я не відіб'юся...
— Як це?
— Бо пороху не маю. Майже двадцять човнів погнав, щоб мені хоч трохи прислали, — і не шлють. Не знаю, чи перехопили гінців, чи у самих там немає... Знаю тільки, що досі не прислали. А запасу в мене на два тижні, не більше. Якби мав удосталь, я б радше Кодак і себе в повітря висадив, але козацька нога сюди б не ступила. Наказано мені тут сидіти — сиджу, наказано бути на сторожі — я на сторожі, наказано зуби вищиряти — я вищиряю, а якщо загинути доведеться — раз мати родила — і це зможу.
— А сам ти, ваша милость, не зумієш пороху зробити?
— Уже два місяці запорожці селітри до мене не пропускають, яку з Чорного моря везти треба. Отаке–то! Що ж, загину!
— Нам у вас, старих жовнірів, учитися треба. А якби тобі самому, ваша милость, по порох рушити?
— Мосьпане, я Кодака залишити не можу і не залишу; тут було моє життя, тут і смерть моя буде. Ти теж, добродію, не думай, що на бенкети і розкішні прийоми їдеш, які зазвичай послам улаштовують, або що тебе там недоторканність посольська вбереже. Вони там навіть своїх отаманів мордують, і відтоді, як я тут, не пам'ятаю, щоб хтось із них своєю смертю помер. Загинеш і ти.
Скшетуський мовчав.
— Бачу я, що дух у твоїй милості гасне. То ліпше не їдь.
— Милостивий пане коменданте, — з гнівом відповів намісник. — Придумай щось краще, аби мене злякати, бо те, що ти кажеш, я вже чув разів із десять, а якщо ти мені радиш не їхати, то я бачу, сам ти на моєму місці не поїхав би; а тепер подумай, пороху тобі тільки чи ще й відваги для оборони Кодака бракує.
Гродзицький замість розгніватися глянув на намісника веселіше.
— Зубатий щупак! — пробурмотів він по–русинському. — Даруй мені, ваша милость. Із відповіді твоєї я бачу, що не даси ти скривдити dignitatem князівської і честі шляхетської. Тож дам я тобі пару чайок, бо на байдаках порогів не здолаєш.
— Про це я теж прибув попросити вашу милость.
— Біля Ненаситця накажеш тягти їх сушею, бо хоч вода й висока, але там ніколи пропливти не можна. Хіба що якийся маленький човник проскочить. А коли вже будеш на низькій воді, пильнуй, аби тебе не застали зненацька, і пам'ятай, що залізо й свинець красномовніші від слів. Там цінують тільки сміливих людей. Чайки назавтра будуть готові, я лиш накажу на кожну друге стерно поставити, бо одного на порогах мало.
Сказавши це, Гродзицький вивів намісника надвір, щоб показати йому замок і порядки в ньому. Всюди панували зразковий лад і дисципліна. Вартові вдень і вночі, стоячи густо один до одного, чатували на валах, які полонені татари безперестану зміцнювали й підправляли.
— Щороку на лікоть вали підсипаю, — мовив Гродзицький, — і вони вже такі високі, що якби я мав удосталь пороху, мені й сто тисяч нічого б не заподіяли. Але без стрільби я не відіб'юся, якщо на штурм підуть.
Фортеця й справді була нездоланна, бо, крім гармат, її захищали дніпровські кручі й неприступні скелі, які вертикально заглиблювалися у воду; їй не потрібен був навіть великий гарнізон. У замку й налічувалося не більш як шістсот осіб, але зате вояків відбірних, озброєних мушкетами і самопалами. Дніпро, протікаючи в цьому місці стиснутим руслом, був такий вузький, що випущена з валу стріла перелітала далеко на другий берег. Замкові гармати панували над обома берегами і над усією околицею. Крім того, за півмилі від замку стояла висока вежа, з якої на вісім миль довкола було видно, а в ній знаходилася сотня жовнірів, котрих пан Гродзицький щодня навідував. Саме вони, помітивши когось в окрузі, негайно сповіщали про це в замок, і тоді у фортеці били у дзвони, а весь гарнізон ставав до бою.
— І тижня не минає, — говорив пан Гродзицький, — щоб не було тривоги, бо татари, як вовки, зграями по кілька тисяч тут сновигають; ми їх із гармат стрижемо, як можемо, а часто–густо табуни диких коней вартові за татар приймають.
— І не остогидло вашій милості сидіти в такому безлюдді? — запитав пан Скшетуський.
— Хоч би мені й у королівських покоях місце дали, я тут волів би бути. Я звідси більше світу бачу, аніж король зі свого вікна у Варшаві.
І справді, з валу видно було безмежні степові простори, які зараз здавалися суцільним морем зелені; на півночі — гирло Самари, на півдні — весь плин дніпровський: скелі, кручі, ліси, аж до піни другого порога, Сурського.
Надвечір відвідали ще й вежу, бо Скшетуський, уперше бачачи цю загублену в степах фортецю, всім цікавився.
А тим часом у Слобідці готували для нього чайки, обладнавши їх стернами з обох кінців, щоб були повороткіші. Завтра вранці намісник мав вирушати. Але всю ніч він майже не лягав, роздумуючи, що слід зробити перед неминучою загибеллю, якою йому загрожувало послування у страшну Січ. Життя йому й справді усміхалося, бо він був молодий і закоханий, і мав жити поруч із коханою, та вище за життя він ставив честь і гідність. А ще він подумав, що от–от почнеться війна, що Гелена, чекаючи на нього в Розлогах, може опинитися у центрі найстрашнішої пожежі, беззахисна проти посягань не лише Богуна, а й ошалілої дикої черні, і тривога й біль за неї терзали йому душу. Степи вже мали підтряхнути, вже напевно можна їхати із Розлогів до Лубен, а він же сам наказав Гелені й княгині чекати свого повернення, не сподіваючись, що гроза вдарить так скоро, не знаючи, чим загрожує поїздка на Січ. Тож і ходив він тепер швидкими кроками туди–сюди по замковій кімнаті, потираючи підборіддя й ламаючи руки. Як йому діяти? Що вчинити? Подумки він уже бачив Розлоги у вогні, оточені черню, що вила і більше скидалася на чортів, ніж на людей. Власні його кроки понуро відлунювали під склепінням замку, а йому здалося, що це злі сили йдуть по Гелену. На валах просурмили гасити вогні, а йому вчулося, що це відгомін Богунового рогу, і він скреготів зубами, і за ефес шаблі хапався. Ох, навіщо напросився він у цю експедицію і Биховця від неї звільнив!
Цю схвильованість свого пана помітив Жендзян, котрий спав біля дверей. Він підвівся, протер очі, поправив смолоскипи, що горіли в залізних обручах, і почав крутитися по кімнаті, бажаючи привернути увагу господаря.