— Можна б їх усіх уві сні як ховрахів накрити! — пробурмотів Володийовський.
— Хто знає... — відповів Скшетуський.
— Мене так на сон хилить, — мовив Заглоба, — що аж очі підкочуються, а спати не можна. Цікаво, а коли ж можна буде? Стріляють чи не стріляють, а ти стій при зброї і хитайся від утоми, як жид на молитві. Собача служба! Сам не втямлю, чого мене так розібрало: чи від горілки, чи від роздратування за вранішній прочухан, який ми із ксьондзом Жабковським безпідставно мусили витримати.
— А як же це було? — спитав пан Лонгінус. — Ти, добродію, почав розповідати і не докінчив.
— От зараз і докінчу — може, хоч так сон переб'ю! Пішли ми вранці із ксьондзом Жабковським у замок пошукати чогось перегризти. Ходимо, ходимо, заглядаємо всюди — анічогісінько. Повертаємося злі. Аж ось на подвір'ї здибуємо патера кальвіністського, котрий прибув готувати в останню дорогу капітана Шенберка, того, що на позиціях пана Фірлея учора підстрелили. От я йому і кажу: "Довго ще ти, гультяю, тут тинятимешся і Всевишньому хулу чинитимеш? Іще накличеш на нас немилість Божу!". А він, певно, сподіваючись на протекцію пана каштеляна бельського, відповідає: "Наша віра така ж добра, як і ваша, а то й краща!". Коли він це сказав, ми аж закам'яніли від жаху. Але я мовчу! Думаю собі: є ксьондз Жабковський, тож нехай посперечається. А мій ксьондз Жабковський аж спінився і мерщій з аргументами — хвать патера під ребро. Проте відповіді на перший свій доказ не дістав: патер як поточився, то зупинився аж біля стіни. Але де не візьмися князь із ксьондзом Муховецьким і на нас: що за галас і сварку ми вчиняємо? Не час, мовляв, не місце і не метод! Намилили нам голови, як школярам, а хіба це слушно? Unitam sim falsus vates , але ці патери пана Фірлея ще накличуть на нас якусь біду...
— А цей капітан Шенберк не перейшов у справжню віру? — спитав пан Міхал.
— Де там! Як жив безчесно, так і вмер.
— І чого тільки люди скніють у впертості своїй, відмовляючи собі у спасінні! — зітхнув пан Лонгінус.
— Бог нас від насилля і від чарів козацьких боронить, — вів далі пан Заглоба, — а вони його ще ображають. Чи відомо вашим милостям, що вчора он із того шанця клубками ниток по майдану стріляли? Жовніри казали, ніби у тому місці, де клубки впали, земля лепрою взялася...
— Відома річ: у Хмельницького нечиста сила на побігеньках, — сказав, перехрестившись, литвин.
— Відьом я сам бачив, — додав Скшетуський, — і скажу вашим милостям...
На цих словах його перебив пан Володийовський, котрий, стиснувши раптово руку Скшетуського, прошепотів:
— Ну ж бо, тихше!..
Відтак, скочивши до самісінького краю валу, почав уважно прислухатися.
— Я нічого не чую, — сказав Заглоба.
— Цсс!.. Дощ заглушує! — відповів Скшетуський.
Пан Міхал замахав рукою, щоб йому не заважали, і ще якийся час пильно прислухався, потім повернувся до товаришів.
— Ідуть, — прошепотів він.
— Сповісти князю! Він на позицію Остророга пішов, — у відповідь прошепотів Скшетуський, — а ми побіжимо попередити жовнірів.
І вони з місця припустили уздовж валу, щохвилі зупиняючись дорогою і шепочучи жовнірам, що не спали:
— Ідуть! Ідуть!..
Слова немовби тихою блискавицею полетіли з уст в уста. За чверть години прибув князь, уже верхи, і віддав офіцерам накази. Оскільки супротивник, напевно, хотів заскочити табір сонним і бездіяльним, князь звелів підтримувати в нього цю оману. Жовнірам наказано було поводитися якнайтихіше і підпустити штурмівників аж до самих валів, і аж тоді, коли гарматним пострілом буде дано сигнал, раптово на них ударити.
Жовніри все зрозуміли: тільки цівки мушкетів безшумно схилилися і настало глухе мовчання. Скшетуський, пан Лонгінус і пан Володийовський дихали поруч один з одним. Пан Заглоба лишився з ними, знаючи з досвіду, що найбільше куль падає на середину майдану, — а на валу, обіч таких трьох рубак, найбезпечніше.
Він лише став трохи позаду рицарів, щоб уникнути першого удару. Збоку опустився на коліно пан Підбип'ята із Зірвикаптуром у руці, а Володийовський примостився біля Скшетуського й прошепотів йому в самісіньке вухо:
— Ідуть–таки...
— Розміреним кроком.
— Це не чернь, але й не татари.
— Запорозька піхота.
— Або яничари — вони марширують добре. Верхи їх можна б більше покласти!
— Сьогодні затемно для кінного бою.
— Тепер чуєш?
— Цсс! Цсс!
Табір, здавалося, спить глибоким сном. Ніде жодного поруху, жодного вогника — скрізь гробове мовчання, яке порушував тільки шелест дрібного дощику, що сіявся наче крізь сито. Однак поволі до цього шелесту долучався інший, тихий, але розмірений, а тому виразніший, шерех, який дедалі наближався, ставав чіткішим. Нарешті за кільканадцять кроків від рову з'явилася якась довгаста щільна маса — її можна було побачити тільки тому, що вона була чорніша від темряви, — з'явилася і вклякла на місці.
Жовніри затамували дух, лише малий рицар щипав за стегно Скшетуського, виявляючи у такий спосіб своє задоволення.
Тим часом нападники наблизилися до рову й почали спускати в нього драбини, відтак самі злізли по них на дно, а драбини приставили до валу.
Вал так само мовчав, ніби на ньому й за ним усе вимерло — тиша стояла, як у могилі.
Та хоч які обережні були нападники, усе–таки де–не–де щаблі порипували і тріщали...
"Дамо ми вам жару!" — подумав Заглоба.
Володийовський перестав щипати Скшетуського, а пан Лонгінус стиснув ефес Зірвикаптура і напружив зір — він був найближче до валу і сподівався вдарити першим.
Зненацька три пари рук з'явилися на гребені й щосили вхопилися за нього, а за ними, поволі й обережно, почали підійматися три місюрки... Вище і вище...
"Це турки!" — подумав пан Лонгінус.
Цієї миті пролунав оглушливий залп кількох тисяч мушкетів — стало ясно, як удень. Та перш ніж світло згасло, пан Лонгінус замахнувся і вдарив так, що аж повітря завило під лезом Зірвикаптура.
Три тіла упали в рів, а три голови в місюрках скотилися до рицаревих колін.
У цей час, хоч на землі закипіло пекло, над паном Лонгінусом відкрилися небеса, крила виросли за спиною, янгольські хори заспівали в душі й увесь він сяяв від щастя — і бився, як уві сні, й удари його меча були ніби подячною молитвою.