Заговорила артилерія — і ядра почали густо падати на табір, звідки відповіли з восьмиствольних гармат і ручної зброї; водночас на валах з'явилася процесія зі святими дарами, щоб підняти кволий дух війська. Ксьондз Муховецький ніс золоту дароносицю, тримаючи її обіруч вище обличчя, а часом підіймаючи вгору, — він ішов під балдахіном із напівзаплющеними очима й аскетичним виразом обличчя, одягнений у парчеву ризу.
Обіч, підтримуючи Муховецького попідруч, ішло ще два ксьондзи: Яскульський, гусарський капелан, свого часу преславний воїн, котрий на воєнному мистецтві розумівся як досвідчений полководець, і Жабковський, теж екс–вояк, велетенський бернардинець, що силою в таборі поступався тільки панові Лонгіну. Балдахін несли четверо шляхтичів, серед яких був і Заглоба, а перед ними чотири дівчинки з ніжними личками розсипали квіти.
Процесія пройшла уздовж усього валу, а замикала її військова старшина. У жовнірів, що дивилися на осяйну, мов сонце, дароносицю, на спокійних ксьондзів і вбраних у біле дівчаток, підносилися серця, міцнішала відвага і душі повнилися бойовим запалом. Вітер розносив підбадьорливий аромат мірри, що курилася в кадильницях; усі голови смиренно хилилися додолу. Муховецький час від часу підіймав дароносицю, звертав очі до неба і співав гімн "Перед дарами зі смиренням".
Два могутніх голоси — Яскульського і Жабковського — враз підхоплювали за ним: "Разом впадемо, браття, ниць", — і все військо співало далі: "І новим зміним одкровенням загадку давніх таємниць". Співу окселентував низький бас гармат. Часом ядро з гулом пролітало над балдахіном і ксьондзами, а часом, ударивши у вал, засипало їх землею, аж пан Заглоба втягав голову в плечі й притискався до жердини. Особливо поймав його страх, коли процесія зупинялася, щоб прочитати молитву. Тоді тривало мовчання і вочевидь чувся посвист ядер, які летіли табуном, мов великі птахи. Заглоба тільки ще дужче червонів, а ксьондз Яскульський поглядав на бойовище і, не в змозі стриматися, бурмотів: "Квочок їм садити, а не з гармат бити!". І справді, пушкарі у козаків були дуже кепські, а він, як бувалий жовнір, не міг спокійно дивитися на таке невміння і таке марнування пороху. І знову процесія йшла далі, аж поки дійшла до другого кінця валів, хоч на вали супротивник вельми й не тиснув. Спробувавши тут і там посіяти переляк, особливо біля західного ставу, татари й козаки врешті–решт відступили на свої позиції і заспокоїлися, не висилаючи навіть на герць своїх наїзників. Тим часом процесія остаточно зміцнила дух обложених.
Тепер уже стало зрозуміло, що Хмельницький чекає на прибуття свого обозу. А втім, він був цілком певен, що перший же справжній штурм принесе успіх, і тому наказав зробити лише кілька шанців під гармати, а більше ніяких земляних робіт не починав. Обоз підійшов наступного дня і став у кілька десятків рядів, віз до воза, розтягшись на милю, від Верняків аж до Дембіни. З ним прийшли нові сили: чудова запорозька піхота, що не поступалася перед турецькими яничарами, куди більше підготовлена до штурмів і атак, ніж чернь і татари.
Пам'ятний вівторок тринадцятого липня минув у обопільних гарячкових приготуваннях — уже не лишалося сумнівів, що штурм неминучий. Зранку сурми, барабани і литаври у козацькому стані грали larum, а у татар оглушливо гримів великий священний бубон, що звався балтом... Вечір настав тихий, погожий, тільки з обох ставків і Гнезни устав легенький туман. Нарешті у небі засвітилася перша зірка.
Цієї миті шістдесят козацьких гармат гримнули в один голос, і незліченні полчища зі страшним криком рушили до валів — штурм почався.
Війська стояли на валах і їм здавалося, що земля двигтить під ногами. Найстарші жовніри не пам'ятали такого.
— Боже праведний! — Що це? — питав Заглоба, стоячи обіч Скшетуського з гусарами у прорізі між валами. — Ніби це не люди йдуть на нас.
— Ти, ваша милость, правду кажеш: ворог поперед себе волів жене, щоб ми на них перші заряди вистріляли.
Старий шляхтич почервонів як буряк, очі його вирячилися, а з уст злетіло однісіньке слово, в яке він умістив усю лють, страх і все, про що він думав у ту мить:
— Лайдаки!..
Воли, яких дикі напівголі чабанчуки підганяли батогами і палаючими смолоскипами, мов шалені бігли від страху вперед зі страшним ревом, то збиваючись у купу, то розбігаючись, то прискорюючи біг, то повертаючи назад, але погоничі гейкали на них, пекли вогнем, шмагали батогами, і вони знову летіли до валів. Та ось заговорили Вурцелеві гармати, вивергаючи вогонь і залізо, — і дими заволокли світ. Небо зачервоніло, злякана худоба розбіглася, ніби від удару блискавиці, половина попадала на землю, але по її трупах супротивник ішов далі.
Попереду бігли полонені, несучи мішки з піском для засипання ровів — їх кололи списами у спину і припікали вогнем із самопалів. Це були селяни з околиць Збаража, котрі не встигли сховатися від навали у місті, — як молоді чоловіки, так і старі та жінки. Усі вони бігли з криком, плачем, простягаючи руки до неба і благаючи їх пожаліти.
Волосся на голові підіймалося від того виття, але не було в той час жалю на землі: ззаду в спини нещасних упиралися козацькі списи, спереду на них летіли Вурцелеві снаряди, картеч розривала тіла на шматки, рила в них борозни, а вони бігли, обливаючись кров'ю, падали, підводилися і бігли знову, бо на них накочувалася хвиля козаків, турків, татар...
Рів швидко почав заповнюватися тілами, кров'ю, мішками з піском, а коли заповнився, супротивник із виттям кинувся через нього до окопів.
Полки потовпом ішли один за одним. Під час спалахів гарматних залпів видно було, як старшина пірначами заганяє на штурм нові й нові загони. Найвідбірніші було кинуто на позиції військ Ієремії: Хмельницький знав, що там буде найбільший спротив. Туди подалися січові курені, страшні переяславці на чолі з Лободою, за ними Воронченко повів черкаський полк, Кулак — карвівський, Нечай — брацлавський, Степка — уманський, Мрозовицький — корсунський. За ними йшли калничани, могутній білоцерківський полк, що налічував п'ятнадцять тисяч, а з ним сам Хмельницький — червоний як сатана у відблисках вогню, котрий підставляв кулям широкі груди, з обличчям лева й оком орла, — у хаосі, диму, метушні, різанині, у полум'ї і мішанині він усе помічав, усім керував.