Але татари, знаючи, що за ними йдуть Хмельницький із ханом, ненадовго зникли з очей; незабаром вони з'явилися знову й, аллакаючи, почали об'їздити обоз, захоплюючи дороги, тракти й поближні села, над якими відразу потяглися у небо стовпи чорного диму. Чимало вершників наблизилося до окопів, але назустріч їм умить, поодинці й невеликими групами, сипнули жовніри князівського і кварцяного війська, переважно із татарських, волоських і драгунських хоругов.
Вершул не міг брати участі у нових сутичках: діставши під час оборони обозу шість шабельних поранень у голову, він лежав напівживий у наметі; натомість пан Володийовський, хоч був як рак червоний від крові, ще не зовсім задовольнився і першим кинувся у бій. Сутички тривали аж до вечора, піхотинці з табору і рицарі з головних хоругов дивилися на них як на видовище. Випереджаючи один одного, вояки стиналися групами або поодинці, хапали живими бранців. Пан Міхал, схопивши і відвівши у табір полоненого, відразу ж повертався, його червоний мундир мелькав по всьому бойовищу. Скшетуський як на дивину показав на нього здалеку панові Ланцкоронському, бо хоч скільки разів стинався малий рицар із бусурманами, ті падали, ніби блискавкою вражені. Заглоба, хоч пан Міхал не міг його почути, з валу підбадьорював приятеля криками, час від часу звертаючись до жовнірів, що стояли довкола:
— Погляньте, ваші милості! Це я його вчив шаблею рубатися. Добре! Ну ж бо, ще раз махни! Бігме, скоро як я битиметься!
Тим часом зайшло сонце, і наїзники почали поволі покидати бойовище, на якому залишилися тільки кінські та людські трупи. У місті знову задзвонили до вечерні.
Спроквола заходила ніч, але темніше не стало, бо довкола сяяли заграви. Горіли Заліщиці, Бажинці, Люблянки, Стриївка, Кретовиці, Заруддя, Вахлівка — уся околиця, скільки сягало око, горіла як смолоскип. Дими вночі стали червоні, зорі сяяли на рожевому небозводі. Хмари птахів зі страшним криком злітали з лісів, заростей, ставків і кружляли в повітрі, освітленому вогняним сяйвом, ніби летючі язики полум'я. Худоба в таборі, налякана незвичайним видовищем, почала жалібно ревти.
— Не може бути, — говорили між собою в окопах старі солдати, — щоб один татарський загін стільки розвів пожеж; певно, сам Хмельницький із козаками й усією ордою наближається.
Це й справді не були порожні домисли, адже напередодні пан Сераковський привіз звістку, що гетьман запорозький і хан ідуть слідом за передовим загоном, отже, їх можна чекати. Жовніри як один висипали на вали, люд обліпив дахи і вежі. Усі серця билися неспокійно. Жінки ридали в костьолах, простягаючи руки до святих дарів. Очікування, що було гірше за все, мов страшний тягар гнітило місто, замок, табір.
Але це тривало недовго. Ще не зовсім споночіло, коли на виднокрузі показалася перша шеренга козаків і татар, за нею друга, третя, десята, сота, тисячна. Можна було подумати: усі дерева в лісі, усі кущі, відірвавшись раптом від свого коріння, рушили на Збараж. Марно людське око шукало кінця цим шеренгам: скільки сягав зір, чорнів мурашник людей і коней, зникаючи в диму й загравах далеких пожеж. Вони насувалися як хмари або як сарана, що страшною рухливою масою покриває усе довкілля. Перед ними линув грізний гомін голосів, як вихор, що шумить у бору поміж маківками старих сосен. Зупинившись за чверть милі від міста, супротивник заходився розпалювати нічні багаття.
— Бачите вогні? — перешіптувалися жовніри. — Вони тягнуться так далеко, що кінь одним духом не доскочить.
— Боже праведний! — сказав Скшетуському Заглоба. — Повір, ваша милость, що серце у мене левине і тривоги я не відчуваю, але волів би, щоб усіх їх грім ясний до ранку побив. Як Бог свят, забагато їх! Либонь, і в долині Йосафата не більший був шарварок. Скажи, добродію, чого цим лиходіям треба? Чи не краще б кожному із цих негідників сидіти вдома та панщину мирно відробляти? Хіба ми винні, що Господь Бог нас шляхтою сотворив, а їх хамами і звелів нам коритися? Тьху! Злість мене бере! Я чоловік добрий, хоч до рани прикладай, але боронь Боже доводити мене до сказу. Забагато вони мали вольностей, забагато хліба, от і розплодилися, як миші на току, а тепер супроти котів повстали... Постривайте, постривайте! Є тут один кіт, що зветься князем Яремою, і другий — Заглобою! Як, твоя милость, вважаєш, підуть вони на перемови? Якби вони, скажімо, покорилися, тоді б іще можна було їх живими відпустити, га? Мене одне весь час непокоїть: чи достатньо у таборі харчів? От, чорт! Погляньте–но, ваші милості: он за тими вогнями ще вогні, і далі теж! Чума б її забрала, таку congressus !
— Про які ти перемови, ваша милость, кажеш? — відповів Скшетуський. — Вони вважають, що ми в них у руках і найпізніше завтра усім нам гаплик!
— А ти гадаєш, що ні? — спитав Заглоба.
— На все Божа воля. Принаймні якщо тут князь, легко їм це не дасться.
— От утішив ти мене, добродію! Річ не в тім, що легко не дасться, а в тім, щоб узагалі не далося.
— А для воїна велике задоволення задорого життя віддати.
— Авжеж, авжеж... Дідько б вас узяв разом із вашим задоволенням!
Цієї миті до них підійшли Підбип'ята і Володийовський.
— Кажуть, ординців і козаків із півмільйона буде, — мовив литвин.
— Щоб у тебе, ваша милость, язик відсох! — скипів Заглоба. — Добра новина!
— Під час штурму можна більше голів зітнути, ніж на бойовищі, — мрійливо відповів пан Лонгінус.
— Якщо вже князь наш із Хмельницьким нарешті спіткався, — озвався пан Міхал, — ні про які перемови й гадки не може бути. Або пан, або пропав! Завтра судний день настане! — додав він, потираючи руки.
Малий рицар мав слушність. У цій війні, такій тривалій, два найстрашніших леви ще ні разу не зійшлися віч–на–віч. Один громив гетьманів і рейментарів, другий — грізних козацьких отаманів, один і другий святкували перемоги, один і другий наганяли на ворогів жах, і ось тепер безпосередня зустріч мала показати, хто візьме гору. Вишневецький дивився з валу на незліченні полчища татар і козаків, марно намагаючись охопити їх зором. Хмельницький же поглядав із поля на замок і табір, думаючи в душі: "Там мій найстрашніший ворог; якщо я його здолаю, хто мені зможе протистояти?".