— Боже праведний!
— Не тривожся, мила панно! Головою присягаюся, що ми від них утечемо, а в Матчині наші хоругви.
— Ради Бога! Тікаймо! — мовив Жендзян.
Усі замовкли і помчали як духи. Дерева почали рідшати, ліс закінчувався, і заграва трохи пригасла. Раптом Гелена обернулася до малого рицаря.
— Милостиві панове! — сказала вона. — Присягніть, що живою мене їм у руки не віддасте!
— Не віддамо! — відповів Володийовський. — Присягаюся життям!
Ледве він договорив, як вони вискочили з лісу в поле, а радше, у степ, що простягався приблизно на чверть милі, на протилежному кінці якого знову чорніла смужка лісу. Цей простір, зусібіч відкритий, сріблився у місячному сяйві, і було на ньому все видно як удень.
— Це найгірший шмат дороги! — прошепотів Заглобі Володийовський, — бо якщо вони у Чорному Острові, неодмінно вийдуть на цю прогалину поміж лісами.
Заглоба нічого не відповів, тільки міцніше стиснув ногами підпруги.
Вони були вже посеред поля, ліс на протилежному боці наближався, вимальовувався дедалі виразніше, як раптом малий рицар простяг руку на схід.
— Поглянь, ваша милость, — сказав він Заглобі. — Бачиш?
— Кущі якісь і зарості бачу вдалині.
— Ті кущі ворушаться! Пришпормо коней, бо тепер уже вони нас неодмінно помітять!
Вітер засвистів у вухах утікачів — рятівний ліс був ближче і ближче.
Зненацька з правого краю поля, звідки наближалася темна лавина, долинув спершу гул, схожий на шум морського прибою, а за мить повітря здригнулося від багатоголосого крику.
— Побачили! — заревів Заглоба. — Пси! Шельми! Дияволи! Вовки! Лайдаки!
Ліс уже був так близько, що втікачі, здавалося, відчували його свіже й холодне дихання.
Але й хмара татар ставала дедалі виразнішою; з її темного тіла почали проростати довгі пагони, ніби гігантська потвора випустила свої довгі мацаки і простягала їх до втікачів із неймовірною швидкістю. Чутке вухо Володийовського вже розрізняло окремі вигуки: "Алла! Алла!".
— У мене кінь спіткнувся! — крикнув Заглоба.
— Не біда! — відповів Володийовський.
Але в голові у нього одне за одним блискавицею пролітали запитання: що буде, як не витримають коні? Що буде, як котрийсь із них упаде? Це були породисті татарські бахмати, що мали залізну витривалість, але ж ішли вони від Проскурова і не встигли відпочити після шаленого бігу між містом і першим лісом. Можна було, щоправда, пересісти на запасних, але й ті були стомлені. "Що буде?" — думав пан Володийовський, і серце його забилося в тривозі — можливо, уперше в житті — не за себе він боявся, а за Гелену, котру за цю довгу подорож полюбив як рідну сестру. Він добре знав, що татари, пустившись у погоню, скоро не відстануть.
— Ну й нехай женуться, Гелени їм не бачити! — мовив він сам до себе і зціпив зуби.
— У мене кінь спіткнувся! — удруге крикнув Заглоба.
— Не біда! — повторив Володийовський.
Тим часом вони в'їхали у ліс. Їх поглинула темрява. Але поодинокі татарські вершники були від них уже за кількасот кроків.
Проте малий рицар уже знав, як учинити.
— Жендзяне! — крикнув він. — Звертай із панною зі шляху на першу ж стежку.
— Гаразд, добродію мій! — відповів пахолок.
Малий рицар обернувся до Заглоби:
— Приготуй пістолі!
Водночас, ухопившись рукою за вуздечку Заглобиного коня, почав стримувати його біг.
— Що ти робиш?! — вигукнув шляхтич.
— Нічого! Притримуй, ваша милость, коня.
Відстань між ними і Жендзяном, котрий утікав із Геленою, дедалі збільшувалася. Нарешті вони дісталися місця, де битий шлях круто звертав на Збараж, а прямо йшла вузька лісова стежина, наполовину схована галуззям. Жендзян повернув на неї, і за хвилину вони з Геленою зникли у гущині й темряві.
Тим часом Володийовський зупинив свого коня і Заглобиного.
— Боже милосердний! Що ти робиш? — заревів шляхтич.
— Затримаємо погоню. Інакше князівни не врятувати.
— Ми загинемо!
— Ну й нехай. Стань, ваша милость, на узбіччя. Сюди! Сюди!
Обидва причаїлися у темряві під деревами. Тим часом страшний тупіт татарських бахматів наближався, аж увесь ліс гудів, як під бурю.
— От і кінець настав! — мовив Заглоба і підніс до рота бурдюк із вином.
Він пив і пив не відриваючись. Нарешті зупинився, тріпнувши головою.
— Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа! — вигукнув він. — Я готовий умерти!
— Стривай! Стривай! — сказав Володийовський. — Троє вперед вирвалися — цього я й хотів!
І справді, на освітленому місяцем битому шляху з'явилося троє вершників: певно, під ними були найкращі бахмати, яких в Україні називали вовкодавами, бо в бігові вони наздоганяли вовків. За двісті–триста кроків від них мчали ще кільканадцять вершників, а далі все густо збите стадо ординців.
Коли перші троє порівнялися із засідкою, прогриміли два постріли, після чого Володийовський кинувся, як рись, на середину шляху і на млі ока, перш ніж пан Заглоба устиг глянути й збагнути, що сталося, третій татарин упав ніби громом уражений.
— На коней! — крикнув малий рицар.
Пан Заглоба не дозволив собі двічі повторювати, і за мить вони вже мчали шляхом як два вовки, за якими женеться запекла собача зграя. Тим часом наспілі ординці оглянули трупи і, визнавши, що переслідувані вовки здатні загризти на смерть, трохи притримали коней, чекаючи своїх товаришів.
— Бачиш, ваша милость! — мовив Володийовський. — Я знав, що вони зупиняться!
Але виграли рицарі лише кількасот метрів: погоня урвалася ненадовго, тільки тепер татари бігли великою купою і поодинці вперед не виривалися.
Проте коні втікачів були зморені довгою дорогою і бігли дедалі повільніше. Особливо стомився Заглобин кінь, що ніс на собі такий тягар, — він знову почав спотикатися. У старого шляхтича рештки волосся стали сторчма на думку, що буде, як упаде кінь.
— Пане Міхале, найдорожчий мій, не кидай мене! — розпачливо вигукував він.
— Не турбуйся, не покину! — відповідав малий рицар.
— Щоб цього коня вовки...
Не встиг він договорити, як перша стріла продзижчала у нього над вухом, а за нею, ніби жуки і бджоли, задзижчали, засвистіли, загули інші. Одна пролетіла так близько, що мало не зачепила оперенням Заглобиного вуха.
Володийовський обернувся і знову двічі вистрелив по переслідувачах із пістоля.