Володийовський потер руки.
— Ех! Шкода, що мене не було на тій святковій забаві! — гнівно вигукнув він.
— А найбільше відзначилися тоді пан Скшетуський і пан Якуб Реговський, — вів далі литвин. — Обидва достойні рицарі, але налаштовані один проти одного. Особливо пан Реговський кривився на Скшетуського і неодмінно знайшов би приключку його викликати, якби пан Венгер не заборонив поєдинків під страхом смерті. Ми спершу не розуміли, в чім тут річ, аж поки з'ясувалося, що пан Реговський родич пана Лаща, котрого князь через Скшетуського, як пам'ятаєте, з обозу вигнав. Відтоді Реговський затаїв злість на князя, на нас усіх, а надто на поручика, от і почалося між ними змагання, і обидва в тій облозі великою славою себе вкрили, бо один другого перевершити намагався. Обидва були першими і на мурах, і в вилазках, аж поки Хмельницькому остогидло штурмувати, і він почав регулярну облогу, щоразу пускаючись на хитрощі, щоб із їх допомогою здобути місто.
— Він найбільше сподівається на свою хитромудрість, — зауважив Заглоба.
— Шалений він чоловік, а до того ще й obstructus , — мовив далі Підбип'ята, — гадав, що пан Вейгер — німець, певно, не чув про воєвод поморських цього ж прізвища, бо написав листа, сподіваючись старосту, як чужоземця і найманця, до зради підбити... А пан Вейгер йому й відповів, хто він такий і що не того він спокушати взявся. І листа цього, щоб ціну свою показати, староста хотів через когось поважнішого, аніж сурмач, передати, але охочих серед товариства не знайшлося — хто доброхіть на вірну загибель дикому звіру в пащу полізе? Дехто нижче своєї гідності вважав іти, а я згодився. І ось послухайте, бо зараз найцікавіше почнеться.
— Слухаємо пильно, — промовили обидва приятелі.
— Приїхав я туди і застав гетьмана п'яного. Прийняв він мене в'їдливо, а коли листа прочитав, і взагалі булавою почав погрожувати — я ж, довіривши покірно Богові душу, так собі думаю: хай тільки торкне мене, я йому голову кулаком розтовчу. А що мені ще лишалося робити, братики любі, скажіть?
— Це була вельми слушна думка, — відповів зворушливо пан Заглоба.
— Полковники, щоправда, вмовляли його і дорогу до мене заступали, — вів далі пан Лонгінус, — а найбільше за всіх один молодий, такий сміливий, старався: обхопить його і від мене відтягає, примовляючи: "Не лізь, батьку, ти п'яний". Дивлюся я, хто ж мене так захищає, хто ж це такий відважний, що із самим Хмельницьким запанібрата? Аж це Богун.
— Богун? — вигукнули Володийовський і Заглоба.
— Атож. Я впізнав його, бо в Розлогах бачив, — і він мене теж. Чую, говорить Хмельницькому: "Це мій знайомий". А Хмельницький — у пияків, як відомо, швидкий присуд буває, і каже: "Якщо він твій знайомий, синку, то дай йому п'ятдесят талярів, а я одвіт дам". І дав мені одвіт, а щодо талярів я, аби звіра не дражнити, сказав, щоб для своїх гайдуків сховав, бо не гоже офіцерові подачки брати. Провели мене із шатра досить чемно, та ледве я вийшов, наздогнав мене Богун. "Ми, каже, бачилися в Розлогах" — "Авжеж, кажу, тільки не думав я тоді, братику, що в цьому таборі тебе побачу". А він на це: "Не зі своєї волі я тут, біда пригнала!". Розговорилися ми, і я нагадав йому, як ми його під Ярмолинцями побили. "Я не знав, хто на мене напав, — відповів він мені, — та й у руку був поранений, а люди мої порозбігалися, бо думали, що то сам князь Ярема їх побиває" — "І ми не знали, кажу, бо якби пан Скшетуський відав, що це ти, один би з вас уже не жив на світі".
— Напевно так би й було. А він же що на це? — спитав Володийовський.
— Збентежився дуже й перевів розмову на інше. Почав розповідати мені, як Кривоніс послав його з листами до Хмельницького під Львів, щоб він там перепочив трохи, а гетьман не схотів його відпускати, надумавши, як особу презентабельну, посланцем своїм зробити. А наостанці спитав: "Де пан Скшетуський?". Коли я йому відповів, що в Замості, сказав: "То, може, й зустрінемося". На тому ми й попрощалися.
— Я вже здогадуюся, що потім Хмельницький відразу ж послав його до Варшави, — мовив Заглоба.
— Твоя правда, але стривай–но, ваша милость. Я повернувся тоді до фортеці й доповів панові Вейгеру про своє послування. Була вже пізня ніч, а наступного дня вранці новий штурм, іще запекліший, ніж перший. Не мав я часу побачитися з паном Скшетуським, і аж на третій день розказав йому, що Богуна бачив і говорив із ним. А було при цьому ще безліч офіцерів і серед них пан Реговський. Той почув розмову і каже ущипливо: "Знаю я, між вами про панну йдеться; якщо ти, добродію, такий рицар, як слава про тебе йде, виклич Богуна на двобій. Будь певен, забіяка цей тобі не відмовить. А ми спостерігатимемо з мурів чудовий prospectus . Тільки про вас, вишневечан, більше галасу, каже, ніж самого діла". Скшетуський як гляне на пана Реговського, мало поглядом його не зітнув! "Ти, ваша милость, викликати радиш? — питає. — Що ж, добре! Не знаю тільки, чи тобі, добродію, хоч ти нас і ганиш, не забракне сміливості піти до черні й викликати від мого імені Богуна?". А Реговський йому: "Сміливості мені не забракне, та я тобі, добродію, ні сват ні брат, а тому не піду". Тут і інші підняли його на сміх. "О, кажуть, тобі були смішки з бабиної кішки, а як своя здохла, то й плакати хочеш!". Реговський, амбітна штучка, тоді затявся: піду, мовляв, і край. Другодні й пішов із викликом, тільки Богуна вже не знайшов. Ми йому тоді не повірили, але тепер, після того, що ви мені, добродії, розповіли, я бачу, що він правду казав. Хмельницький таки послав Богуна з листом, а ви його там, добродії, забили.
— Так воно й було, — підтвердив Володийовський.
— Скажи нам, ваша милость, спитав Заглоба, — де нам тепер Скшетуського знайти? Він нам украй потрібен, щоб із ним негайно по князівну вирушити.
— Під Замостям ви про нього легко розпитаєте, там його всі знають. Вони з Реговським Калину, козацького полковника, ганяючи від одного до другого, ущент розбили. Згодом Скшетуський сам двічі татарські чамбули погромив і Бурляя змів, і ще кілька зграй розніс.
— А як же Хмельницький дозволяє таке робити?
— Хмельницький їх відцурався й каже, що вони грабують усупереч його наказам. Інакше б ніхто в його вірність милостивому королю й не повірив.