Стара княгиня відкинулася на подушки карети.
— Що ти, ваша милость, говориш? Це ж Богун, підполковник козацький, прославлений юнак, синам моїм друг, а мені як названий, шостий син. Не може бути, щоб ти, твоя милость, імені його не чув, бо про нього всі знають.
І справді, панові Скшетуському ім'я це було добре відоме. Серед імен численних козацьких полковників і отаманів воно гриміло найгучніше і було у всіх на устах по обидва боки Дніпра. Кобзарі співали про Богуна пісні по ярмарках і корчмах, на вечорницях про молодого ватажка розповідали легенди. Хто він був, звідкіля взявся, ніхто не знав. Але колискою для нього, це вже напевно, були степи, Дніпро, пороги і Чортомлик зі своїм лабіринтом тіснин, заток, ковбаней, островів, скель, ярів і очеретів. Змалечку зжився він і злився із цим диким світом.
Мирної пори ходив він укупі з іншими "по рибу і звіра", товкся по дніпровських закрутах, із юрбою напівголих товаришів бродив болотами й очеретами або ж цілими місяцями пропадав у лісових хащах. Школою для нього були вилазки у Дике поле по череди і табуни татарські, засідки, битви, набіги на берегові улуси, на Білгород, на Волощину, або ж, чайками, на Чорне море. Інших днів, крім як на коні, він не знав, інших ночей, крім як при багатті у степу, не відав. Рано став він улюбленцем усього Низу, рано сам став ватажком інших, а невдовзі й усіх перевершив відвагою. Він був ладен із сотнею шабель іти на Бахчисарай і на очах у самого хана бити й палити; він палив улуси й містечка, вирізав до ноги жителів, полонених мурз роздирав кіньми, налітав, як буря, проносився, як смерч. На морі він, як скажений, кидався на турецькі галери. Заходив у самісінький центр Буджака , залазив, як казали, у пащу лева. Деякі походи його були просто безумні. Менш відважні, менш ризиковані конали на палях у Стамбулі або гнили при веслах турецьких галер — він же завжди виходив цілий і здоровий та ще й із багатою здобиччю. Подейкували, що він зібрав величезні скарби і ховає їх у дніпровських плавнях, але й не раз теж бачили, як топтав він забрьоханими чобітьми оксамити і парчу, як стелив коням під копита килими або, вбраний в адамашок, купався у дьогті, зумисне показуючи козацьку зневагу до цих розкішних тканин і уборів. На одному місці він ніколи довго не засиджувався. Вчинками його керувала фантазія. Часом, прибувши до Чигирина, Черкас або Переяслава, гуляв він, аж куріло, із запорожцями, часом жив, як чернець, із людьми не розмовляв і тікав у степи. А часом оточував себе сліпцями, цілими днями слухаючи їхню гру і пісні, а їх самих золотом обсипав. Поміж шляхтою умів він бути двірським кавалером, поміж козаками — шибайголовою, поміж рицарями — рицарем, поміж грабіжниками — грабіжником. Дехто вважав його шаленцем, бо це була душа і неприборкана, і шалена. Для чого він жив на світі й чого хотів, куди прагнув, кому служив — він і сам не знав. А служив він степам, вітрам, битвам, коханню і власній фантазії.
Саме ця фантазія і відрізняла його від інших брутальних ватажків і від усієї розбійницької братії, яка тільки й думала про грабунки і якій було все одно, кого грабувати — татар чи своїх. Богун здобич брав теж, але віддавав перевагу битві перед здобиччю; кохався в небезпеках заради самих небезпек; за пісні розплачувався золотом; шукав слави, а про решту не дбав.
З усіх отаманів він один найкраще уособлював козака–рицаря, тому й пісня обрала його своїм улюбленцем, а ім'я його прославилося на всю Україну.
Останнім часом Богун став переяславським підполковником, але владу справляв полковницьку, бо старий Лобода вже слабо тримав булаву колись міцною рукою.
Отож пан Скшетуський добре знав, хто такий Богун, а якщо й питав стару княгиню, чи той козак на службі у її синів, то зробив це заради зумисної зневаги, бо відчув у ньому ворога. А ще, хоч славетний був отаман, закипіла кров у наміснику, що козак поводився із ним так зухвало.
Пан Скшетуський знав: якщо все так почалося, то й закінчиться непросто. Але затятий як оса був пан намісник і певний у собі, аж занадто, і теж не відступав ні перед чим, а до небезпек і взагалі був жадібний. Кортіло йому зараз пустити коня услід за Богуном, та він їхав поруч із князівною. А втім, підводи вже минули яр, і здалеку завиднілися вогні Розлогів.
РОЗДІЛ IV
Курцевичі–Булиги були давнім князівським родом, гербом якого був Курч, що походив від Коріата , хоч насправді він ішов нібито від Рюрика. Із двох головних гілок одна сиділа у Литві, друга на Волині. На Задніпров'я ж перебрався свого часу князь Василь, один із численних нащадків волинської гілки, котрий, будучи убогим, не хотів залишатися серед могутніх родичів і пішов на службу до князя Міхала Вишневецького, батька преславного Яреми.
Укривши славою на цій службі своє ім'я і зробивши князеві чимало рицарських послуг, він отримав за це у спадщину Красні Розлоги, названі згодом через силу–силенну вовків Вовчими Розлогами, й осів на них. Року тисяча шістсот двадцять дев'ятого, перейшовши у латинство, він одружився з Рагозянкою, панною із шанованої шляхетської родини, що походила з Волощини.
Через рік у подружжя цього знайшлася на світ донька Гелена. Мати померла при пологах, а князь Василь, уже не думаючи про новий шлюб, цілком віддався господарству і вихованню єдиної дитини.
Був він чоловік сильної вдачі й незвичайних достоїнств. Досить швидко домігшись невеликих, але й немалих статків, він одразу ж згадав про свого старшого брата Костянтина, котрий, бідуючи на Волині, залишений без підтримки могутньої родини, змушений був ходити в орендаторах. Його вкупі з дружиною і п'ятьма дітьми перевіз Василь до Розлогів і ділився з ними кожним шматком хліба. Отак і жили у згоді обидва Курцевичі аж до кінця тисяча шістсот тридцять четвертого року, в якому Василь із королем Владиславом під Смоленськ рушив. Там якраз і стався той нещасний випадок, що спричинив його загибель.
У королівському таборі перехопили листа, писаного до Шегіна, а підписаного іменем князя і запечатаного Курчом.
Такий очевидний доказ зради із боку рицаря, який доти зажив бездоганної слави, усіх здивував і вразив. Марно Василь присягався Богом, що листа написано не його рукою і що підпис під ним не його — герб Курч на печатці знімав усякі сумніви, а в те, що перстень із печаткою він загубив, чим князь усе пояснював, ніхто не повірив.