Корицький, із походження татарин, нічим на нього не скидався. Малого зросту і кремезний, із похмурим поглядом, він мав чудернацький вигляд у чужоземному вбранні, що не пасувало до його східних рис. Він командував полком добірної німецької піхоти і славився як мужністю, так і буркотливістю й залізною дисципліною, якої вимагав і від своїх вояків.
— Чекаємо наказів вашої ясновельможності, — мовив Осинський.
— Дякую вашим милостям за рішимість, а послуги приймаю. Я знаю, що воїн зобов'язаний виконувати накази, і якщо я по ваших милостей посилав, то тільки тому, що про заборону не знав. Немало лихих і добрих хвилин доведеться нам віднині пережити вкупі, але, сподіваюся, що ви, добродії, будете задоволені новою службою.
— Аби тільки ваша ясновельможність була задоволена нами і нашими полками.
— Гаразд! — сказав князь. — Далеко ворог за вами?
— Роз'їзди близько, але головні тільки над ранок сюди встигнуть.
— Добре. Тоді маємо час. Звеліть же, ваші милості, пройти вашим полкам через майдан, а я подивлюся, яких вояків ви мені привели і на що з ними можна йти.
Полковники повернулися до полків і незабаром увійшли на чолі їх до табору. Латники із головних князівських хоругов висипали, як мурахи, подивитися на нових співтоваришів. Попереду у важких шведських шоломах із високими гребенями йшли королівські драгуни під командою капітана Гізи. Коні під ними були подільські, але добірні й добре відгодовані, вояки, свіжі, відпочилі, у яскравому й блискучому одязі, виглядом своїм разюче різнилися від виснажених князівських рейментів, убраних у подерті й вицвілі на сонці й дощі мундири. За драгунами йшов зі своїм полком Осинський, останнім — Корицький. Схвальний гул прокотився поміж князівськими рицарями, коли вони побачили довгі німецькі шеренги. Колети на німцях були однакові, червоні, на плечах поблискували мушкети. Вони йшли по тридцять у ряд, гучно і злагоджено карбуючи чіткий крок. І всі були росляві, кремезні — досвідчені вояки, котрі не в одній країні й не в одному бою побували, переважно ветерани тридцятилітньої війни, справні, дисципліновані й бувалі.
Коли вони порівнялися із князем, Осинський крикнув: "Halt!" — і полк зупинився як укопаний. Офіцери підняли тростини вгору, а хорунжий підняв стяг і, розмахуючи ним, тричі схилив його перед князем.
— Vorwerts! — вигукнув Осинський.
— Vorwerts! — повторили офіцери, і полк рушив уперед.
Так самісінько, а може, ще й вправніше, показав своїх Корицький. Побачивши його вояків, зраділи усі жовнірські серця, а Ієремія, знавець із знавців, аж у боки взявся від задоволення і дивився, усміхався, бо саме піхоти йому бракувало, і певен був, що кращої в цілім світі йому не знайти. Він почувався тепер на силі й сподівався домогтися неабияких успіхів у ратних ділах. Офіцери ж розмовляли про різні військові речі й про різних воїнів, яких можна зустріти по всьому світу.
— Добра піхота запорозька, особливо з–за окопів оборонятися, — зауважив пан Скшетуський, — але ці її витримають, бо ліпше вимуштрувані.
— Ба! Та вони далеко кращі! — озвався пан Мігурський.
— Однак це народ важкий, — мовив пан Вершул. — Як на мене, то я зі своїми татарами за два дні так би їх згарував, що на третій їх можна було б як баранів різати.
— Що ти, ваша милость, вигадуєш! Німці добрі вояки.
На це пан Лонгінус Підбип'ята своєю співучою литовською говіркою промовив:
— Господь у милосерді своєму різні нації різними доблестями обдарував. Чував я, що нема на світі ліпшої від нашої кінноти, і, знову ж таки, ні наша, ні угорська піхота зрівнятися з німецькою не можуть.
— Бо Господь справедливий! — втрутився у розмову пан Заглоба. — Вашій милості, скажімо, дав багатство чимале, великий меч і важку руку, а розум невеликий.
— Уже присмоктався до нього, як кінська п'явка, — сміючись, мовив пан Скшетуський.
А пан Підбип'ята заплющив очі й із притаманною йому насолодою сказав:
— Слухати гидко! Вашій милості Господь дав язик надто довгий!
— Якщо ти наполягаєш, що він зле учинив, давши мені такий, який маю, тоді ти вкупі зі своєю непорочністю підеш у пекло, бо волі Божій перечиш.
— Ет! Хто вашу милость перебалакає! Базікаєш і базікаєш!
— А чи знаєш, ти, ваша милость, чим людина від тварини різниться?
— А чим?
— А от тільки розумом і мовою.
— От дав же йому, так дав! — озвався полковник Мокрський.
— Якщо ти, ваша милость, не розумієш, чому в Польщі найліпша кіннота, а в німців піхота, то я тобі поясню.
— Ну, чому, чому? — спитало кілька голосів.
— Тоді, коли Господь Бог сотворив коня, він привів його до людей, щоб вони його творіння похвалили. Аж тут де не візьмися німець, бо вони ж усюди пролізуть. От показує Господь Бог коня та й питає у німця, що це таке. А німець і каже: "Pferd! " — "Що? — питає Творець. — То ти на моє творіння "пфе!" кажеш? А не будеш ти за це, нехлюю, на цьому творінні їздити, а якщо й будеш, то кепсько". Сказавши це, він коня полякові подарував. От чому польська кіннота найліпша, а німці ж як почали пішки за Господом Богом ходити і прощення просити, так найліпшою піхотою і стали.
— Оце ваша милость майстерно усе довів, — мовив пан Підбип'ята.
Подальшу розмову перебили нові гості — вістові, які прибігли з донесенням, що до табору наближається ще якесь військо, але не козацьке, бо йде не з боку Старокостянтинова, а з протилежного, від річки Збруч. Десь години через дві ці хоругви зайшли із таким гуркотом сурм і барабанів, що аж князь розгнівався і послав наказати їм угомонитися, бо ворог близько. Виявилося, що то був пан коронний стражник Самуель Лащ, відомий, до речі, шукач пригод, кривдник, буян і забіяка, але жовнір чудовий. Привів він вісімсот осіб такого ж, як і сам, покрою: частину шляхти, частину козаків, за кожним із яких, власне кажучи, плакала шибениця. Але князь Ієремія не цурався цього вояцтва — він знав, що у його руках воно змушене буде стати покірними овечками, а запеклістю своєю й мужністю покрити всі свої вади.
Отож день видався щасливий. Ще вчора князь, засмучений тим, що від нього йде київський воєвода, вирішив був уже до появи нових підкріплень війну припинити і відступити на певний час у спокійні краї, сьогодні ж він стояв на чолі майже дванадцятитисячної армії, і хоч Кривоніс мав уп'ятеро більше, проте, коли врахувати, що більшість бунтівних військ складалася із простолюду, обидві армії можна було вважати рівними. Тепер уже князь і не думав про відпочинок. Замкнувшись із Лащем, київським воєводою, Зацвіліховським, Махницьким і Осинським, він радився щодо подальших воєнних дій. Битву Кривоносу вирішено було дати завтра, а якщо він не надійде, тоді врадилися йти до нього самі.