їй здавалось, вони чують, вони обов'язково чують!
Так от чому така без краю зажурена завжди була ота жінка — тітка дівчинки Софіят. Поховала дочку, щезли син і небіж. їхні батьки загинули ще раніше. Адже довгі роки тривала боротьба за існування великих і малих народів Кавказу. А тепер кого з молоді обминула хвиля піднесення, жадання справедливості у роковий п'ятий рік? Як щиро-наївно запевняла Софіят: "Вони не абреки, як мулла лаяв, вони хотіли, щоб усі добре жили, і чабани, і наймити, і всі жінки, такі, як тьотя, і щоб князь і хаджі Довлат не сміли кривдити людей".
Скрізь одне і те ж з невеличкими національними варіаціями. І ятрили душу роздуми про безмежну Російську імперію з сотнями великих та малих народів, і кожен зі своєю мовою, звичаями та з однаковим прагненням волі.
Під час перебування в місцях кавказької "служби" Михайла Дем'яновича і в невеликих подорожах по Кавказу вона добре надивилася на зухвале, брутальне поводження більшості царського начальства з простим людом і лукаве, обопільно вигідне приятелювання лише з місцевими багатіями.
Але ж, але ж вона згадувала і справжню, глибоку дружбу ясних умів, справжніх великих гуманістів — грузинів, вірмен, інших народів Кавказу з великими письменниками (милий її знайомий у Парижі Мікаел Налбандяи!) Росії й України, так, і України! Вони розуміли, що всі потерпають під гнітом самодержавства. Знову спливали в думці геніальні рядки Тараса Шевченка, якого грузинські письменники звали Прометеем.
І вам слава, сині гори, Кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті, Борітеся — поборете!
І вони боролися, вливаючись в один потік боротьби, в той потік, в який кинувся в юності і її Богдась.
Думка про синів ніколи не залишала її, постійна тривога за них була невід'ємна від її існування. Сини мої, соколи...
Після загибелі Миті Писарєва особливо загострилося почуття відповідальності, жагучого неспокою за справді неспокійне життя Богдася. Ще з університету. Хоча б ота демонстрація коло Казанського собору, де з палкою промовою виступив Плеханов, а юний "парижанин" Богдан Маркович вправним боксом захищав товаришів від поліції! Скількох тоді забрано!
Незважаючи на те, що стільки разів був відчислений з університету,— правда, через несвоєчасну оплату за навчання, адже мама ніколи не одержувала гонорарів своєчасно! — все-таки він закінчив його дуже добре і одержав дозвіл на кандидатські іспити.
Та він був уже відомий і таємному відділу департаменту поліції.
Після демонстрації біля Казанського собору Богдан входить у робітничий революційний гурток "Товариство друзів", зв'язаний із "Землею і волею", поринає в активну пропагандистську діяльність. То він на селі, то в Москві живе в "комуні" і працює на фабриці, то примушений тікати від арештів... Усього було... І в той же час одружився, народилися діти. Хоча одружився з давно знайомою їй дівчиною, дочкою орловських приятелів, подружнє життя не складалося. Хіба могло бути спокійним серце матері?
У великій мірі і через Богдана у Марії Олександрівни зав'язалися нові, не літературні знайомства саме серед революційної молоді. Серед них було і чимало жінок, які спромоглися вибитися в учительки, фельдшерки, а деякі, і нічого не вміючи, одчайдушно, сповнені самопожертви, "йшли в народ". Марія Олександрівна не раз їздила в Тверську губернію під приводом "відпочинку влітку". У маєтку Бакуніних в Прямухіні збирались палкі пропагандисти, і хоча їхні погляди часто дуже відрізнялися від поглядів полум'яного анархіста-бун-тівника Михайла Бакуніна, його легендарна тінь наче витала на тій землі, де він народився і виріс, а багатьох і спокушала на необережні вчинки. Не дуже-то вони всі дотримувалися конспірації, і за ними пильно стежила поліція. Ім'я солідної письменниці також фігурувало в теках поліції, і здивовано доносив шпик: "Серед них письменниця М. О. Маркович, яка пише під кличкою (прізвиськом) Марко Вовчок, дотримується соціалістичних принципів, а сама веде аристократичний спосіб життя". Де там було йому знати "аристократичний спосіб"!
З молодими, такими щирими, відданими справі жінками вона сходилася легко, особливо полюбила юну вчительку Аню Глазухіну, розумну, працьовиту дівчину. "Я обов'язково присвячу Ані повість, яку пишу зараз",— думала Марія Олександрівна. Це ж у неї було завжди так — кого вона відзначала в своєму серці, тому хотіла зробити такий "сердечний" подарунок. Присвята лишилася иенадруко-ваною. До її творів і так цензура ставилася особливо доскіпливо, адже надто часто під час обшуків у "підозрілих" знаходила поліція твори Марка Вовчка! А невдовзі і саму Аню Глазухіну заарештували. Відбувалися один за одним процеси "50-ти", "193-х". Забрали багато зовсім невинних людей, проти яких при всій старанності не могли висунути ніякісіньких звинувачень, котрі просиділи місяці і навіть роки в тюрмі, були виправдані, але про всякий випадок заслані. Суди стали суцільною комедією.
Богдана не було в Петербурзі, і, власне, Марія Олександрівна не могла завжди знати точно, де він перебуває, а так бажалося саме з ним поділитися думками про все, що робилося навколо!
Про ганебну" подію, що трапилась улітку в "доме предварительного заключения", досить докладно надруковано в "Новом времени", а потім у всіх газетах. Петербурзький градоначальник генерал Трепов зустрів на подвір'ї в'язниці двох політичних в'язнів, виведених на прогулянку. Обидва вклонилися градоначальнику, та коли зіткнулися вдруге, студент Боголюбов вже не зняв шапку. "Шапку геть!" — загорлав брутальний, огидний навіть в очах своїх співробітників і колег Трепов і збив шапку з голови ошелешеного юнака. Трепов волав так, що всі ув'язнені припали до заґратованих віконець, а коли почувся наказ висікти ні в чому не винного Боголюбова, в усій тюрмі, особливо серед жінок, сталося щось неймовірне — істерики, галас. Лише Боголюбов мовчки переніс покарання, яке з огидними підготовками відбулося тут же, на подвір'ї, "в назидание".
Число померлих, самогубців та збожеволілих щодалі збільшувалося у в'язницях Російської імперії. Навіть в юридичному світі були обурені таким глумом над людиною. Але обурювалися стиха, і скоро розмови про ганебну справу замовкли. Трепов за свій вчинок не мав ні від кого ніякої догани.