— Та це правда, а я що кажу, — вічно коритися народ не буде. Але треба спочатку об'єднатися, що може вдіяти один?
— Комусь треба розпочати, потім стане більше.
— І ти гукнеш людей до себе, як месія?
— Не буду кликати. Сам повоюю, сам і загину… Але доведу людям, що не бидло ми без'язике, що хтось посмів стати за правду… Ти кажеш — месія. А якщо він і прийде, то думаєш — з палаців? Ні, з яскині, як Ісус, і йому поклоняться царі…
— Як знаєш, Міхале… Може, якраз ти розпочнеш те, що мусить невзабарі статися…
— Ходи зі мною. — Сухоровський з надією глянув на приятеля.
— Ні, брацє, мені ще не пора, — опустив очі Йосип. — Чую, що не пора іще. Ти підеш опришкувата, а не так треба починати. Буде революція, Міхале, вона вже йде… Десь думають мудрі голови, працюють! І вибухне вона. Не опришківство, а народне повстання! — Коваль підвів очі і сказав повагом: — А коли спалахне той вогонь, — може, й ти якусь іскринку роздмухаєш, — як займеться пожежа, чи може тоді стояти моя кузня холодною? Голими руками їх не візьмеш, Міхале, десь треба й зброю кувати.
Розділ тринадцятий
Шашкевич вклав листа в конверт, взяв другий, обережно розгорнув його, — літопис життя покійного Любимського продовжувався. Маркіян розмотував пущений клубок до кінця, щоб почати домотувати його своїм прядивом, і в останньому мотку сподівався ще знайти слід дружини Любимського Уляни, — він тепер уже сам розумів, що важить для життя кохання і як нестерпно болісно втратити його.
Маркіян переглянув усі листи.
Директор Полтавського театру Іван Котляревський повідомляв Любимського, що вислав йому "Енеїду".
Лист від Цертелєва: "З радістю посилаю вам свій "Опыт собрания старинных малороссийских песней". Якщо ви знайомі з Доленгою–Ходаковським, попросіть, щоб вислав мені дещо із своїх записів".
Від Доленги–Ходаковського: "Цертелєву дещо надіслав. А вам дарую список поеми "Наливайко" К. Рилєєва, у мене їх аж два…"
"Поема "Наливайко"? Рилєєва? І список тут — у Закладі Оссолінських… Який збіг… Я ж розпочав вірша "О Наливайку". Треба конче знайти рукопис…"
Двері до кімнати відчинилися. Маркіян оглянувся: на порозі стояв Захар Авдиковський. Його вічно похмуре обличчя сяяло загадковою усмішкою. Вуйко ніколи не сміється, — що за новину приніс? Невже… Маркіян схопився з крісла, подався йому назустріч.
— Є дозвіл? — зупинився, насторожений, напружений.
— Нарешті, Маркіяне… — Захар Авдиковський поривисто обняв племінника. — Дякуй Василевському: губернія дозволила консисторії видати сертифікат на твоє поновлення в семінарії.
Маркіян довго не відривав обличчя від вуйкового плеча, боявся, щоб той не побачив його сліз. Напруга спала, розслабилася, і враз він зайшовся довгим кашлем. Сухий, наче коклюшний, кашель виривався хрипотом з грудей, Маркіян захлинався ним, притискав до губ хустинку.
— Нічого, нічого, — гладив його по голові Авдиковський. — Підлікуємося, нічого…
Приступ кашлю минув, Маркіян відняв хустинку від уст, глянув на неї і швидко сховав до кишені.
— Що то є? — кинувся вуйко до Маркіяна. — Чому хустинка з червоними плямами? Тобі кров з носа пішла?
— Дурниці, вуйку… Якась там жилка тріснула в горлі від кашлю… — Маркіян кволо посміхнувся, був блідий, змучений. — Я довго чекав, надто довго… То тяжко, вуйку, йти, тримаючись весь час за кайданний ланцюг. Але тепер усе буде добре…
Спіймав себе на тому, що говорив тільки що словами Любимського: "Безперервний ланцюг вериг, і його розгризає люд мислію своєю, коли в нього вибивають із рук меч…"
…Директор Закладу Оссолінських Костянтин Слотвінський запропонував зібратися в рукописному відділі бібліотеки: у квартирі малі діти, ще й дружина знову в тяжу зайшла.
Рукописи зберігалися в подовгуватій вузькій келії, з якої був вхід до друкарні. Складачі, коректори й редактор часопису "Wiadomości o dziełach uczonych"[71] рідко коли користувалися дверима, що виходили у двір, — вузький прохід між стелажами служив коридором для друкарів, і кустош рукописного фонду Михайло Базилевич не раз скаржився директорові, що не може навести у відділі порядку, — ніхто вже не в силі розібратися, де рукописи, а де гранки, що їх складачі вивішують сушити на незайманих поличках.
Як учасника польського повстання, Базилевича виключили з семінарії, — посаду кустоша рукописного відділу виклопотав для нього Август Бєльовський, у кавалерійському полку якого Михайло пройшов від Сточка до Берестечка. Це була спокійна робота — реєструвати манускрипти, які мало не щодня надходили до Закладу з давно закритих ще цісарем Йосифом II монастирів, із запущених замків, а недавно прийшла гора впорядкованих рукописів з Дикова — з книгозбору Тарновських.
Роботи було багато, Михайло цілими днями не виходив з продовгуватої келії; цей спокій, тиша, шелест паперів і скрип гусячого пера гнітили його, і він з пієтетом згадував тепер походи в корпусі генерала Дверницького, відпочинки на бівуаках. Його душа, яка звідала чар битв, перемог і біль поразок, прагла іншої, бурхливішої діяльності, ніж нидіння серед ветхих паперів і заяложених пергаментів, а що не мав де застосувати свої сили, то потішував себе хоч тим, що таки вдихнув у себе — на все життя! — воєнної романтики, а от Шашкевич, той тільки плакати вмів над долею народу, а коли прийшло до діла — то в кущі!
Кустош підвівся з–за свого столика, схованого за стелажами, коли в проході почулися кроки. Виглянув, заховався знову: попереду ішов Слотвінський, за ним незнайомий високий чоловік з важким обличчям, третім ішов директор театру Ян Непомуцен–Камінський.
Слотвінський зупинився, показав рукою на столик, біля якого стояв Базилевич, мовив:
— Ми тут присядемо, панове… А ви побудьте з нами, пане Базилевич, справа, яку будемо обговорювати, стосуватиметься й вас… Це мій новий працівник, учасник повстання, особа довірена… Знайомтеся, Михаиле. Директора театру ви, напевне, знаєте, а це Франц Бєльовський, брат Августа.
— Але ж Франц загинув… — Базилевич з подивом глянув на незнайомого мужчину. — Він…
— Ах, який ви ще жовторотий, — поморщився Слотвінський. — Сказано — Франц Бєльовський, і все на цьому.
— Розумію, розумію, — почервонів Базилевич; відповідь Слотвінського образила, але разом з тим він був йому вдячний, що посвячує його у щось утаємничене, цікаве.