Міхал затиснув кулаком рота, щоб не заридати, — не від болю, а від приниження, він тепер зневажав себе самого, бо якби хотів, від цих трьох катів не залишилося б мокрого місця, але терпів, ламав свою гордість зі страху перед неволею і ненавидів весь світ і себе в ньому.
Екзекуція закінчилася. Конвойні нагнулися, щоб підняти скатованого, але він підвівся сам. Стояв з опущеною головою і тільки раз пильно глянув на Зайончковського, щоб запам'ятати його обличчя.
— Ви вільні, — мовив актуарій і кивнув конвойним: — Допоможіть йому вийти на вулицю.
…Музика стихла раптово, пари стояли мов укопані. Сухоровського, по якому тут, на Льоншанівці, давно вже проспівали заупокійну, впізнали всі, але ніхто не кинувся вітати, як це було колись: адже Міхал убив офіцера, зґвалтував графиню Собінську (льоншанівці крутили амура тільки за згодою, гвалтівство в них вважалося найтяжчим злочином), пограбував сім родин на Замарстинові, спалив живцем сім'ю корчмаря Мордка в Голоско (а ніхто цього не знав, пили колись з ним пиво як з чесним!), — і за це все Міхала заслали до Куфштейну, а може, й повісили.
А він ішов до них, живий і неушкоджений, без циліндра й кольорової свити, у лляній вишиваній сорочці, поважний і сумний, і вела його під руку та, до якої колись ходили льоншанівські парубки в тому крайньому випадку, коли вже не було куди піти; народ поступився назад до корчми, а музики давно заховалися досередини і замовляли в Малгосі по пугареві вина.
Міхал привітався, але не відповів йому ніхто, тільки Ясьо Сакрамент, віддавши Аронові скрипку, підбіг до Сухоровського і — маленький, в третину Міхалового зросту — припав до колін, обняв їх, мов блудний син вітцеві ноги, закинув назад голову і, дивлячись на свого божка великими заплаканими очима, думав: як добре, що тлуста шинкарка вигнала його з кнайпи "Унтер цвайундфірціг", що пішов він з побратимами по дворах, що не стало заробітків на Ринку і вони мусили податися на Личаківську, що покинув їх Агасфер, що на Личаківській були добрі заробітки і вони могли грати по кілька днів у одному дворі, бо інакше — не прийшли б до "Пекелка" на святого Петра і Ясьо не зустрівся б з Місьом Сухоровським.
— Чим відрізняється цей день від інших днів? — мовив поважно Арон, і тепер Ясьо міг би словами відповісти на це питання: "А тим, що не було в тих днях у мене пана Міхала…"
Сухоровський гладив Яся по голові, немов дитину, потім легко відсторонив його, сказав:
— Заграй, Ясю, людям, бо музики сполошилися — думають про мене погано, і я їх не виню… Заграй їм, най веселяться, бо для цього і є м'ясниці… А ви танцюйте, товариство, я вам не буду заважати.
Міхал з Ганнусею подалися вулицею вверх і звернули на Круп'ярську. Ганнуся все оглядалася назад, її темні очі наливалися люттю, але була вона безсила: як переконати стільки людей, що Міхал не винен, і вони так і зникли б з їх очей назавше, та викрикнув якийсь парубійко їм услід:
— Ґвалтівник! Убивця!
Вихопила руку з–під Міхалової пахви і, залишивши його на розі Круп'ярської, помчала до гурту. Роз'ярена, мов пантера, зупинилася перед мовчазною і зніченою юрбою танцювальників, відкинула з грудей на плечі довге чорне волосся і, простягнувши вперед руки, закричала хрипло, — всі стрепенулися від того крику:
— Гімнярі, паскуди, блювотники, менди, бухачі, шаврони, як ви сміли повірити в ті брехні, що їх розпустили павуки[70] про мого Міхала? Святоші мерзенні, та знаю я вас, як стара лярва свої майтки! Не варті ви після цього поганого слова у свято, скислого пива у корчмі, смердячої кості на смітнику, найбруднішої курви в борделю! Тьфу на вас, тьфу, тьфу, тьфу!
Ясьо завмер, Арон і Курковський зовсім розгубилися, — видно вже було, що без бійки тут не обійдеться. Ясьо квапливо вкладав скрипку у футляр, яку вийняв було, щоб грати, Арон боязко задкував, пан Курковський помахував їм обом рукою, щоб забиралися чимшвидше звідси геть, та було вже запізно. Натовп двигнув на Ганнусю, щоб відімстити за таку тяжку образу, а вона стояла з простягнутими вперед руками і спопеляла колишніх друзів темним ненависним поглядом.
І зупинився натовп перед тим поглядом, поник: а й справді, якщо все це брехні, хто ж тоді ті, які в них повірили? Адже Міхал довгі роки був їх другом, скільки разів запівдарма до театру водив, скільки бочок пива льоншанівцям поставив, а наспівався, насміявся, натішив їх!
Розлючені парубки і дівиці, які мить тому готові були розтерзати фурію з Погулянки, обминули її і пішли — спочатку нерішуче, а потім таки побігли в бік Круп'ярської, щоб наздогнати Міхала, але він сам вертався їм назустріч, зупинився і мовив, сумно посміхаючись:
— Ідіть танцюйте, я зараз прийду. Мені Йосипа треба побачити.
А Йосип уже гатив тяжкими кроками згори, тупотів чоботиськами, аж вікна в хатах дзеленькотіли, — до нього долинув крик Ганнусі, чув, як вона назвала ім'я Міхала, і тьохнуло в грудях радісне: невже вернувся?
Коваль біг, сопів, котився, стугонів і, коли вже допав до Сухоровського, так завив, як вовк напровесні, і відійшли назад до корчми парубки й дівчата, залишивши їх на розі Круп'ярської.
…Сиділи в кузні, тихо розмовляли.
— То так не буде вічно, — говорив Йосип. — Ти мені тлумачив колись про декабристів, а я їх пізнав. Ти думаєш — вони тільки в Росії? Ні, брацє, нині вони вже по всьому світу. І тут, і тут! — бив себе кулаками у груди.
— Мені це байдуже, Йосипе, — зітхнув Сухоровський, — я вже не жду другого пришестя. Я тільки зовні залишився Міхалом, а всередині — м'якуш. Міхал дозволив себе бити, чуєш, Міхал Сухоровський дозволив себе бити — тільки для того, щоб побачити волю, Ганнусю, тебе, а тепер не сплю, гризу кулаки, сором спалює душу і воля мені не мила.
— Коли сором пече люпину, то вона ще не пропаща… Ходи до мене в кузню, і той м'якуш знову крицею стане.
— Ні, Йосипе. Поки не змию свою ганьбу, не вернуся до людей.
— Що ж будеш робити?
— Вбивати буду. Одного за другим, потиху — вночі, вдень, вдосвіта, смерком!
— Усіх катів не переб'єш, їх багато.
— А нас мало? Того війська, Йосипе, того панства в нашій Галичині — тисячі, а люду — мільйони. На одного — двісті чоловік!