І вузькою щілиною, що була саме за лігвом дитини, проскочив у глибокі, внутрішні печери гори. Власне не проскочив, а ледве боком протиснувся, така була тісна й низенька віддушина, що її наквап Іхеведь запхнула й затоптала мохом та бур'янами, що були в її лігві. Ще мала час закласти й кількома плисковатимим кам'яними брилами, а над дитиною повісила свою загортку. Потім розгорнула попіл, прикинула хмизу й підсунула до вогню горщик.
— Чуєш?! — прошепотіла дитині, — ти нічого не бачив. Розумієш? Ані пари з рота бо ж.. витягну тебе зі шкіри! Облуплю, як помаранчу..
Не було важко зрозуміти, що трапилась якась велика небезпека, коли й поважний тато опинився в такому самому положенню, як не раз буває й він: учинив щось, чого ніяк не можна було робити. За те має бути покараний... І хоч слова материні були страшні, то проте дуже кортіло знати: що саме сталось і чим усе скінчиться? Але спитати боявся, бачив, що мати біла, як крейда, й дивиться у вогонь спокійним поглядом. Тоді ліпше її не зачіпати!.. Вона ж бо ніколи не бреше!..
Але ж Іхеведь помішала в горщику і в печері запахло свіжим кулішем...
— Мамо! Їсти!
Тільки махнула кописткою, як з-під запони вихилились дві голови в шоломах. За ними в місячному сяйві, мов свічки, блиснули гостряки списів. Хлопець аж сів на своєму лігві, не розуміючи діялогу, що почався між одним з вояків і мамою.
— Де чоловік? — запитав по-сирійському римлянин.
— Пішов до міста — байдуже відповіла Іхеведь, мішаючи куліш. — До Вифлеєму.
Було неймовірно дивно: адже ж тато вернувся, а мама очевидно бреше..
— А хто увійшов сюди перед хвилиною?
Жінка знизала плечима:
— А я знаю? Може я виходила, — й недбало підкинула хмизу в багаття.
Гість дав знак і в печеру вмить увійшло ще кілька вояків, які швидко почали обшукувати житло. Раптом старший відчув, що хтось ззаду обережно смикнув його за піхву меча. Обернувся різко і зустрівся поглядом з блискучими жаринками чорних оченят. Хлопчисько ще не встиг відтягнути руки, якою доторкався вперше в житті до "справжнього", а не дерев'яного меча.
М'який вираз сковзнув по обличчю вояка.
— А ти хто такий, громадянине? — запитався жартома.
— Я? — Юда.. Ієгуда бен Шимон, — з гідністю відповів хлопчисько, а подумавши, ще додав: з Каріоту. У нас там виздихали всі вівці...
— Чи бач!.. А же ж твій тато, громадянине?
Юда не так побачив, як відчув, що його проколов блискучий материн погляд, й мовчки спустив голову, але ж легесенько гладив шкіряну піхву меча.
Тоді вояк сів біля нього на бадилля й заговорив лагідно:
— Ти так гарно себе виявив, що я гадав, ніби ти все знаєш. А от бачу: цього ти не відаєш. А я знаю: твій батько пішов до пастухів і принесе тобі козячого сиру.
Хлопець презирливо бринькнув губами:
— Пхе! На що мені сир? Ми позавчора й учора їли печене ягня!
Іхеведь зробила крок до хлопця. Та старший показав на неї воякам очима і ті враз вивели її з печери.
— А отже! Кажу ж тобі, — шукав якоїсь думки вояк, — кажу ж тобі, що він принесе тобі сиру. А за той менший килим, що батько носив до Вифлиєму...
Хлопець хитро прижмурився:
— Ой, і ти, пане, не знаєш багато!.. Або знаєш саму неправду.
— Як неправду? — сперечався вояк. — Це правда...
— А отже й ні — засміявся Юда. — Ні, бо...
— Бо що? — погладив хлопчика по голівці, — бо що?
Юда мотнув кучерями і відскочив набік:
— Бо те, що коли б ти знав правду, то знав би, що менших килимів у нас давно нема. А великий тато продав у Єрусалимі. От що — правда!
— Про великий килим я й без тебе знаю добре, — чіплявся далі вояк, — а також знаю й те, що твій батько спочатку пішов до Вифлиєму, а відтіль уже під до пастухів у гори.
— Те-те-те! — сміявся Юда. — Нічого ти не знаєш! Та в тебе, мабуть, і коня нема! — стрибнула козою хлопчикова думка.
— Як нема?! Ще й який велетенський! Ось підемо в долину, так я ще й тебе на ньому повезу, хоч трохи!
— Невже? — підбіг до вояка Юда. — Повези!
— Так не можна ж, бо ти й сам не підеш, — сумно розвів гість руками. — Як же ти лишиш житло вночі без мужа? От коли б батько був вдома, ну, тоді — ясна річ... Почекай-но, хай уже вдруге, як вернеться...
Юда став напроти, заклав руки за спину й рішуче оповістив:
— Я можу йти й зараз!
— Тобто як? — протяг гість. — Адже ж твій батько ще далеко.
Юда мовчки покрутив головою, роззявив уже рота, та раптом прикусив дрібними хижими зубами долішню губу.
Але поглядом вказав на запхану камінням щілину за своїм лігвом...
За хвилину вояки в'язали руки Шимонові.
Юда гірко плакав, уткнувшись у руку замурзаним обличчям і, відвернувшись до стіни, злісно відкинув босою ногою блискучу срібну монетку, яку дав йому вояк "на потішення". В потішення не вірив: добре пам'ятав материну обіцянку, що вона витрусить його зі шкіри.
Та Іхеведь не збиралася бити грішного сина. Вона кинулася на вояків, що в'язали Шимона, штовхала й била, кусала їм руки, видираючи чоловіка, аж поки її не відкинули на каміння. Тоді кричала, не тямлячи себе, лише одно:
— Не дайся! Не дайся, Шимоне!
Але розгублений, за одну мить постарілий, закривавлений і обдертий Шимон не здібен був опиратися. Каламутними очима, що були немов затягнені павутиною, він востаннє глянув на побиту жінку й байдуже поволікся за вартою.
Тоді Іхеведь, виборсавшись з шипшини, впала навколішки й, простягши руки до неба, закляла смертельним прокляттям світ, себе, вояків, а найбільше свого єдиного сина.
— Чом не здох ти, потворо, раніш як родився?! Ти, заразо, що приніс нам у житло злодійство, на смерть віддав за гроші рідного батька! А бодай же ти завісився, добра не зазнавши! Най лусне твоє черево і випадуть твої нутрощі... Най зрадницьким найменням твоїм кленуть люди, аж доки стоятиме світ...
Десь в долині зачулося пирхання коней та брязкіт зброї. Слабо застогнав Шимон, якого, мабуть, в'язали до коня.
Іхеведь напружила всі сили і з розбігу кинулась сторчголів у прірву, на дні якої пінився та клекотав у сяйві чарівної зорі рвучкий потік...
*******************************************************************************************************************************************************
"ДЛЯ СПРАВИ"
Яків указав рухом голови на матір: