****************************************************************************************************************************************************
У РІЗДВЯНУ НІЧ
— Таж тільки до скелі... до Маґариної скелі!.. Мамо, пусти!
Іхеведь не чула жалібного жебраючого голосу синка. Сперлась головою на руки й важким, мертвим поглядом дивилась перед собою в чорну кам'яну стіну. Не бачила дотліваючого жару, ні тремтячих тіней, що химерно підстрибували перед її очима по кам'яних виступах її тимчасового житла — дикої гірської печери.
— Мамо!.. Я ж бо лише гляну на каравани! — тяг своєї малий. — Варавва казав: там такі дивовижні їздці.. Ма-а-амо! Всі — в золоті, з повною зброєю...
— Мамо!.. Й верблюди самі білі... В гостину до нашого пана-володаря з усіх країв їдуть... Мамо, пусти: я тільки подивлю-у-сь..
— Цить мені! — нарешті гукнула збуджена мати. — Ані пари з рота. Сказала: не озивайся до мене й мовчи. Та спи!
Помітила жар, присипала його попелом, ще й накрила зверху надщербленим горнятком. Тіні повтікали зі стін, печера присіла — немов стала менша й нижча, неначе стулилась роззявлена перед тим паща. В пітьмі озивалось тихе, ображене хлипання, що приглушувалось легеньким воркотанням гірського потока десь у глибоких щілинах печери.
Іхеведь прислухалась трохи, потім натягла на голову покривало й відслонила тяжку вовняну тканину, що затуляла вхід до яскині. Глянула обережно, зробила несміливий крок, ще другий — і спустила за собою заслону.
Срібно-блакитний серпанок ночі обгорнув молодицю гострою прохолодою. Місяць був у повні, й що ясніше було світло на небі, то глибшою пітьмою заливали соковиті тіні гостряки скель, ущелини, вузькі стежечки в сріблястій зелені оливкових гаїв, за якими дрімали білі кубики тихого Вифлеєму. Ні подиху вітру, ні руху живої істоти. Лише здалеку долітало меланхолійне мереживо кількох гармонійних флейт, часами срібною стьожечкою туди вплутувались голоси дзвіночків, що були оздобою подорожніх ослів, часами, мов широкою рамкою темного тла, оточувалась далека музика дерев'яними дзвонами верблюдів.
Правду говорив хлопець: уже кілька днів сунули каравани за караванами прямуюючи до Вифлеєму. Чого? Різно гомоніли люди: ніби горнуться подорожні на перепис, що його наказав Рим, інші запевняли, що тетрарх Ірод віддає доньку та скликає весільних гостей з усього світу: все — самих князів та володарів!.. Були й такі, що всі ті балачки вважали за вигадки й нісенітницю. З радісним надхненням вони запевняли, що ввесь світ рушив у ці місця, бо ж тут має народитись, а може, й народився Месія...
Іхеведь піднесла очі на небо, на ту таємну зорю, що віщувала велику подію народам всього світу. Мало було видко їх, тремтячих зірок, цієї ночі: вони зникали в сяйві чи то місяця, чи тієї вищої й чарівної зорі, що стояла на небі: то як живий самоцвіт, то як великанська лампа чи вогненна лілея, що розцвіла на прозоро-синіх небесних луках. Її та місячне сяйво було таке ясне, що майже дорівнювало світлу сонячному, але було інакше — тривожно-хвилююче, повне обітниці й близької несподіванки. Душа сповнилась почуттям великої таємниці, хотілось молитись Тому, хто панує над цими джерелами надземного світла. Але несамохіть піднесені до неба руки молодої жидівки самі собою впали рухом розпуки. Молитись... їй?!.. Хіба ж не розступиться перед нею земля й грім не вдарить в неї з оцього от осяяного неба?! За кого, за що вона має молитись?! Щоб її восьмилітній синок крав щасливо їжу? Чи щоб її Шимон швидше вернувся з грабежу, а може — хто ж те знає?! — й душогубства?...
Як благала чоловіка потерпіти ще хоч трохи!.. Може ж, якось минеться біда, знайдеться заробіток і працею чесною, як і давніш, повернеться їм який-такий добробут, втрачене господарство, майно й певність у завтрашньому дні?! Хіба лише їм пошесть знищила всі вівці і весь товар? Хіба лише їм довелося мандрувати світ за очі? А тут, у чужому великому місті, де зненацька зібралась сила-силенна людей — хіба можна відразу забезпечитись?! Ну, хай на якийсь час жеброта. Хіба ж лише вона, Іхеведь, хіба вона одна з чужинок жебрає тут? Най це — сором і пониження, але ж як далеко воно від крадіжки, на яку позавчора пустився її синок-одинак, що його хотіла виховати " в законі"?! І от її син, все її щастя — в таких літах — уже злодій: позавчора він украв з-під чужого намета зарізане і приготовлене до печення ягнятко. Вперше за ввесь час тяжко набила хлопця й вимагала, щоб вернув туди, де взяв. Та нагодився Шимон. Нагримав на неї, що карає дитину, а ягня звелів спекти. Чоловік з сином їли позавчора й учора; вона й не діткнулася краденої їжі. Але що — ягня?! Наче з тим печеним увійшов у Шимона злий біс.
— Хлопець — мудріший за тебе та й за мене! — сказав учора Шимон. — Дарма що малий, але зрозумів оте, що звуть духом доби. Сьогодні нікому не потрібні чесноти, жодні закони й теревені, що багатії вигадали на охорону себе й свого майна. Бачимо первосвящеників, і книжників, і фарисеїв! Досить бути погноєм для інших!...
І сьогодні Шимон відіпхнув її і подався "на великий шлях", по якому аж надто їде чужинців на перепис, але ще не рахованих і не писаних. Як і стратиться якийсь у горах, то ніхто відраховувати не буде!.. Боже, Боже! Адонай, не допусти, щоб на похребтині моїй орали безбожники!.. Адонай, що блискавки і град, сніг і крига та гураґани повнять волю Твою, поверни мені чесного чоловіка мого з непоплямленими руками...
Затрималась на півслові молитви й спустила піднесені до чарівної зорі руки. До печери наближались крилаті кроки: хтось біг щосили. Жидівчине серце заторохтіло несамовито, бо ж пізнала відразу, що то втікає Шимон. Кинулась йому назустріч. Він, задиханий, з широко відтуленими очима, шепотів дрібно, мов сипав горохом:
— Я пропав, коли не зможеш заховати. Надія на тебе... Страх, сльози — це моя смерть. Час ще є, але — спокій!..
Обоє зникли в печері. В кількох словах розповів Шимон, як був "щасливо" упорався з грецьким купцем, якому було надто далеко їхати битим шляхом, а приманили вузькі стежки між ущелинами. Але, коли ховав добро...
— Ах, гієни ж нема на них!.. Вояків шестеро, римських.. І не помітив я вчас.. Так і не догнали.. Ідуть долиною.. Так носитимеш мені їсти згори. Хлопець знає...