— Я підпалив її своїми власними руками! — сказав
Сампан — великий малайський човен.
старий тихим голосом, немов признаючись у чомусь потворному.
— Бідолашний,— прошепотів Лінгард, глибоко зворушений трагічністю вчинку,— мабуть далі нікуди було йти?
— Я не хотів, щоб вона гнила й розвалювалась у якомусь голландському порту,— похмуро мовив Йоргенсон.— Чи ви чули коли про Доусона?
— Щось таке чув... але забув...— пробурмотів Лінгард, і його кинуло в холод від одної думки, що бриг його теж міг би розвалюватись і гнити з якомусь голландському порту.—Умер він, чи що? — спитав він неуважно, намагаючись уявити, чи стало б у нього духу підпалити свій бриг, якби припекло.
— Зарізався на березі під фортом Роттердам,— сказав Йоргенсон, і його сухорлява постать захиталась у тьмяному місячному сяйві, наче зіткана з туману.— Так. Він порушив якийсь там торговельний пакт і нахвалявся притягти до суду лейтенанта з "Комети", а той хотів одвести його шхуну до Макассару. Підходячи до рейду, лейтенант спрямував її на підводні скелі. Коли ж вона до половини сповнилась водою, він зняв бриля і крикнув Доусонові: "Он берег, розпочинайте тепер свою судову справу, клятий англійчику!" Йоргенсон підняв свою довгу руку і посварився кулаком на місяць, що враз сховався за хмару.— Усе було втрачено. Бідний Доусон ходив вулицями, босий і обдертий. Одного дня він випросив у якоїсь жалісливої душі ножа, спустився вниз поглянути востаннє на розбиту шхуну і...
— Я не маю діла з голландцями,— нетерпляче перебив Лінгард.— Я лише хочу, щоб Гассім здобув назад своє власне...
— А може голландцям треба, щоб не було так, як є,— відказав Йоргенсон.— У всякому разі, хай їй чорт, тій справі — киньте її!
— Слухайте-но,— мовив Лінгард,— я взяв цих людей, коли вони були в нещасті. Це щось значить. Я не повинен був втручатись, і за кілька годин усе скінчилося б. А коли вже встряв, то значить думав. І тепер роблю це свідомо. Коли рятуєш людей од смерті — сам береш участь в їхньому житті. Я такої думки.
Йоргенсон похитав головою.
— Дурниці! — вигукнув він, а далі тихше, тремтячим від цікавості голосом спитав: —А де ви їх лишили?
— У Белараба,— шепнув Лінгард.— Ви, здається, знали його колись.
— Знав його й батька знав,— розходився Йоргенсон.— Кого я тільки не знав? Навіть Сентота знав, коли він царював на південному яванському узбережжі, а голландці запропонували за його голову ціну, що могла б збагатити кожну людину. Він двічі ночував на борту "Дикої Троянди", ховаючись од них. Я знав також усіх його ватажків, мулл, вояків, старого регента, що не витримав і перейшов до голландців, я знав...— він запнувся, немов слова не могли вибитися йому з уст, змовк і зітхнув.— Беларабів батько втік зі мною,— знову почав він спокійніше,— і пристав до падрисів на Суматрі. З нього вийшов могутній володар. Белараб був тоді ще юнаком. Ото були часи! Я їздив уздовж берегів і сміявся з крейсерів; я навіть бачив бої в Батакській країні, бачив, як тікали голландці; я був, коли брали Сінгал, і втік. Це я давав поради мананкабським вождям. Тоді про мене багато писали в голландських газетах. Вони казали, що я француз, який передався до магометової віри...
Нахилившись через бильця, задихаючись і похитуючись, він лаяв і кляв усі газети на світі.
— Усе залежить від Белараба,— спокійно мовив Лінгард.— Він раджа на "Березі Притулку". Але нам треба людей.
— Значить, спущено всіх чортів,— сказав Йоргенсон.— Ви почали. Ну, тепер стережіться...
— Якщо не помиляюсь, усе буде гаразд,— зауважив Лінгард.— Всі вони знають, що треба робити. Я держу їх в руках. Як ви гадаєте, чи Белараб певна людина?
— Я не бачив його п'ятнадцять років, але найголовніше, що вся наша справа непевна,— промурмотів Йоргенсон.
— Кажу вам, що я все визначив і нічого непевного не може бути. Було б краще, якби в мене був там якийсь білий, щоб доглядав за всім. Там багато всякого припасу й зброї, і Белараб, певно, не протестував би, якби хтось доглядав цього. А ви, часом, не потребуєте чого?—додав Лінгард, полізши в кишеню.
— Ні, я маю що їсти,— коротко відповів Йоргенсон.— Киньте все це,— прохопився він.— Краще вже зразу кинутись за борт. Гляньте на мене. Я виїхав вісімнадцятилітнім хлопцем, знаю англійську мову, говорю по-голландськи, багатьма діалектами цих островів... Я бачив таке, від чого у вас на голові волосся стало б сторч, але я забув мову, свою рідну мову *. Я торгував, воював, ніколи не порушував слова ні з білими, ні з тубільцями. А подивіться на мене. Якби не було моєї старої, помер би десь в канаві ще десять років тому. Все покинуло мене: молодість, гроші, сила, надії, навіть сон. Лише вона й досі тримається цього покидька.
— Це говорить на користь і їй, і вам,— підбадьорюючи, мовив Лінгард.
Йоргенсон покрутив головою.
— Це й є найгірше,— помалу сказав він.— Мені вже край. Я прийшов до них з другого кінця землі, і вони взяли мене і... бачите, що зі мною зробили.
— Звідки ви самі?—спитав Лінгард.
— Із Трьомзе,— простогнав Йоргенсон.— Я вже більше ніколи не побачу снігу,— заридав він, закривши лице руками.
Лінгард мовчки дивився на нього.
— А чи не поїхали б ви зі мною?— спитав він.— Я ж казав вам, що мені треба...
— Пропадайте самі! — люто відповів Йоргенсон.— Я старий волоцюга, але вам не пощастить затягти мене в свої бісові справи.
— Справа дуже проста * не може провалитись. Я зважив кожен рух, запобіг усьому. Я ж не дурний.
— Ні, ви — дурень! Добраніч!
— Гаразд, бувайте здорові,— спокійно відповів Лінгард.
Він пішов до свого човна, а Йоргенсон дамбою вгору... Лінгард уже від'їхав, як почув здалеку:
— Киньте!
— Я відпливаю удосвіта,— гукнув він у відповідь і зійшов на борт свого судна.
Коли після неспокійної ночі Лінгард вийшов з каюти, ще було темно. Якась сухорлява постать походжала по палубі.
— Я тут,— різко сказав Йоргенсон.— Мені однаково, де вмирати, чи там, чи тут. Але, якщо я там умру, не забудьте, що моя стара мусить їсти.
Лінгард був один із небагатьох, хто бачив Йоргенсоно-
Йоргенсон — норвежець.
ву стару. У неї було коричньове, зморшкувате обличчя, з кількома уламками чорних зубів, на голові — сиве скуйовджене волосся. Офіціально вона одружилася з ним нещодавно, та й то через те, що напосідав молодий місіонер із Букіт-Тімагу. Важко сказати, яка вона була з вигляду, коли Йоргенсон дав за неї триста доларів і кілька мідяних рушниць на додачу. Єдине, що лишилося від її молодості, це пара ясних і сумних очей. Як тільки вона лишалась сама, ті очі дивились пильно в минуле їхнього життя, а коли Йоргенсон був близько, вони стежили за ним з неспокійною упертістю. А тепер під саронгом, накинутим на її сиву голову, з тих очей капали невидимі сльози, і стара хиталася туди й сюди в куточку темної халупи.