1 Навішати риби (мор.) — набити морду.
його спіймати? Скрізь? Це значить ніде. Але я його, сер, колись таки знайду.
Йоргенсон, зовсім забутий, замислено видивлявся на карти.— "Шпигун — кажу я вам,— бурмотів він сам до себе.— Як вам треба про що довідатись,— спитайте мене".
Коли Лінгард вернувся із Ваджо (після надзвичайно довгої відсутності), кожен помітив у ньому велику зміну. Він був уже не такий балакучий і не такий гомінкий. І навіть його славнозвісній гостинності тепер бракувало щирості. Чоловік цей, що завжди охоче обмірковував найне-можливіші проекти з півдесятком споріднених душ, тепер неохоче зустрічався навіть з найкращими своїми приятелями. Одним словом, повернувся він не таким компанійським, яким вирушав у дорогу. Так само відвідував він колоніальні пункти, але перебував там менше і чомусь завжди поспішав виїхати.
Два роки бриг пробув у мандрах. Йому, як і Лінгар-дові, було дуже тяжко. Швидкий і чистенький, літав він між острівців маловідомої країни. Його можна було бачити здалеку — самітню білу цяточку, що швидко бігла синім морем. Апатичні сторожі маяків пізнавали його по викрою марселів. Вони бачили, як плив він то на захід, то на схід, як мчав з нахиленими щоглами в туман і шквал, як день і ніч кидали його зрадливі вітри; спостерігали, як змагався він із гострим мусоном у Бенгальській затоці, чи лежав заштилений у Яванському морі, або несподівано з'являвся десь з-за рогу, стрункий, безмовний, в місячному сяйві. Діяльність брига була темою палких, але боязких балачок, які стихали, коли заходив його господар.
— Ось він. Прибув цієї ночі,— шепотіли навкруги. Лінгард не бачив, як шанобливо-іронічно дивилися на
нього; він кивав головою і дибав далі.
— Гей, Томе! Вам що, немає часу навіть випити? — гукав хтось.
Лінгард хитав головою і зникав.
Днів зо два бачили його, пишного й дужого, як виходив він із курних завулків, прямував, освітлений сонцем, од Західного банку до портової контори, переходив майдан, часто з'являючись біля китайських крамниць. Попліч його ступав високий, як і він, Йоргенсон — сухорлявий, вили-нялий, настирливий і зневажений,— немов привид, що намагався повернутись до людського життя.
Лінгард ігнорував цього занепалого лицаря щастя, який прилип до нього мов тінь, а старий і не поривався привернути його увагу. Йоргенсон терпляче ждав його біля контор, зникав перед чаєм, неодмінно повертаючись увечері, і вже тримався біля Лінгарда, аж поки той не йшов спати на борт брига. Поліцейські на посту зневажливо поглядали на примару капітана Г. К. Йоргенсона з барки "Дика Троянда", що блукав тихими побережжями або цілими годинами мовчки стояв біля темного рейду, вимереженого світлом кораблів,— цього відважного духа, який шалено бажав знову переплисти річку забуття.
Люди в човнах, ліниво загрібаючи веслом повз чорний корпус брига, чули здалеку в темряві протяжний голос американця, що долинав крізь відхилений люк:
— Так, сер! Мексіканські воєнні гвинтівки... гарні, як нові... по шість у ящику... Мої люди в Балтиморі... Сто двадцять патронів на кожну... бачте, якраз відповідає вашим вимогам. Діють, як музичні інструменти... Ні, ні! Тільки за готівку, бо мої люди в Балт... Стріляти морських чайок, кажете? О! Це небезпечна справа... Гаразд... Десять процентів... І то з моєї власної кишені...
Так ішов час і нічого не траплялось, принаймні, ніхто нічого не чув. До Лінгардового поводження призвичаїлись, мовляв, то "його справи". Хтось підтримував це, а хтось не погоджувався. Проте ходили неясні чутки про якусь подію, що має відбутися; легенди пливли слідом за ним від Рангуна до Гонконга.
Лінгард ніде не почував себе так добре, як на стоянці серед мілин. Центр його життя пересувався на чотириста миль від Малаккської протоки до "Берега Притулку". Там він почував себе зовсім інакше, бо керувався лише своїми імпульсами й бажаннями. Гассім та Іммада спускались до берега й виглядали його. Він завжди з сумом їхав од них.
Перед кожним приїздом Лінгарда Йоргенсон чекав його на сходах, біля човнів, мовчки підходив і йшов поруч. За цілий день вони дуже рідко звертались один до одного. Одного вечора, за шість місяців перед останньою подорожжю Лінгарда, обидва вони переходили через міст каналу, де стояли на приколі грона тубільних суден. Йоргенсон прискорив ходу й пішов уперед. Була місячна ніч, і на землі ніщо не ворушилось, хіба що тіні хмар у височині. Лінгард скинув бриля і вдихнув тепле повітря.
Раптом Йоргенсон обережно промовив: — Новий раджа Тулла курить опіум і часом з ним небезпечно й говорити. Дехто з значних людей у Ваджо незадоволені.
— Чудово! Добре! — захоплено прошепотів Лінгард.— Як же ви довідались про це?—спитав він.
Йоргенсон показав на безліч прау і сампанів *, що збились докупи у каналі, вкриті циновками й залиті місячним сяйвом. Де-не-де світив тьмяний ліхтар.
— Там! —сказав Йоргенсон. Вони йшли далі, а їхні тіні, в брилях і одежі, важко падали на химерно окреслені судна, в яких доля носить мілкими морями темношкірих людей.— Там! Я сиджу з вами, говорю з ними, приходжу й відходжу, коли схочу. Вони знають мене давно — вже тридцять п'ять років. Дехто з них дає мені тарілку рижу й шматок риби. Це й усе, що за свої тридцять п'ять років я одержую від них.
Він трохи помовчав.
— Я був такий самий, як * ви,— додав він, поклавши свою руку на Лінгардову, а далі прошепотів:—Чи вас дуже забрала ця справа?
— До останнього цента,— спокійно сказав Лінгард, дивлячись поперед себе.
Блиск рейду зник, і щогли заякорених кораблів потонули в тінях хмар.
— Киньте це! — прошепотів Йоргенсон.
— Я мушу,— мовив Лінгард і тихо спинився.
— Киньте!
— Ніколи нічого не кидав за все своє життя. '
— Киньте!
— Присягаюсь богом, не кину!—крикнув Лінгард, тупнувши ногою.
Помовчали.
— Я був такий самий, як ви,— промовив Йоргенсон.— Тридцять п'ять років... Нічого ніколи не кидав. Те, що ви хочете зробити, тільки дитяча забавка проти того, що я витворяв, зрозумійте це, ви, сильна людино, капітане Лінгард з "Блискавки"... Якби ви бачили "Дику Троянду"...— додав він раптом тремтливим голосом.
Лінгард перехилився через бильця дамби. Йоргенсон став ближче до його.