— То халва, то лист,— здвигнув Федько плечима та нараз, глянувши на адресу, ойкнув.
— Вітько-о-о! — закричав на всю вулицю. І покотився, вимахуючи листом.— 3 редакці-і-ї лист!..
Вітька кулею вилетів з хати на той крик і помчав навстріч. Удвох розірвали конверта.
— "Шановний товаришу Горобець!" — жадібно читав Вітька.— Ого!
— Е-е, мабуть, не буде діла,— почухався Федько.— Бо коли ховали колгоспного бухгалтера, то голова колгоспу теж над ямою отак починав: "Шановний товаришу Даценко!"
— Цить, Жучок! — тупнув Вітька і читав далі.— "Ознайомились з вашим віршем "Як я Галю Козачок здорово кохаю". На жаль, твір не підходить нам по темі".— Тобто як це не підходить?
— А це їм, мабуть, Галька не підходить,— висловив Федько припущення.— Знала б вона, якого листа мені давала!
— "Дивно, що ви, живучи в селі,— читав далі Вітька,— не бачите, що зараз весна і довгоносики знищують посіви цукрових буряків. А замість боротьби з довгоносиками Ви пишете вірші про кохання.
Напишіть нам краще актуальну байку й засобами сатири затавруйте в ній довгоносиків. Це буде якраз по сезону".— Ні-і-чого не розумію,— здвигнув Вітька плечима.
— А це вони хочуть, щоб ми їм наловили довгоносиків, затаврували їх, тобто одірвали їм голови, і одіслали безголових до газети.
— Хай самі ловлять і таврують!..
— А що там ще за мудрі поради?
— "Вивчайте класиків. З повагою. Літкон-сульта-ант..." І якийсь підпис. А хто такі класики? їх обов’язково закохані повинні вивчати? І заодно й довгоносиків ловити?
Цього вже не знав і Федько.
— Біс його розбере, чого їм треба на даному етапі, як каже наш міліціонер,— зітхнув він.— Чи довгоносиків таврувати, чи класиків вивчати? Казав тобі, що як ховали бухгалтера, то голова колгоспу теж над ямою починав: "Шановний товаришу Даценко!" — і, звично підсмикнувши осоружні штани, недбало закінчив: — Добре, що хоч не радив йому вивчати класиків!..
Зілля, що приворожує...
На другий день сталася ось така подія, варта того, щоб її записати до історії Вітьчиного кохання.
Читаючи "У неділю рано зілля копала", Федько Котигорошко зненацька ляснув себе по лобі й голосно вигукнув:
— Дурень!.. І як же я про зілля забув? Ай-ай!.. Приворожувать треба Галю на даному етапі! Щоб не Вітька за нею сохнув, а вона за ним засихала. І перемога буде за нами. Ур-ра!..
І повеселілий Федько чимдуж покурів вулицею за поміччю до баби Векли, котра добре зналася на травах і лікувала зіллям від усіх хвороб, в тім числі і рід сердечних.
"З цього б і треба було починати,— думав Федько дорогою.— А ми вірша в газету слали! Та баба Векла зараз такого зілля дасть, що Галя по самі вуха закохається у Вітьку... Бігатиме за ним, як тінь за хмарою в ясний день!.."
Баба Векла саме годувала курей у дворі.
— Тю-тю-тю, зозулясті, тю-тю-тю, попільнясті...
Федько, влетівши у двір як ошпарений, розігнав курей, котрі з галасом кинулись врозтіч, з переляку ледь не вбивши бабу Веклу з ніг, і випалив одним духом:
— Бабо Векло... хе-хе... виручайте... Здрастуйте... Потрібна... хе-хе… ваша поміч... Діло одне важливе горить!
Баба Векла, маленька, зігнута, із зморшкуватим, сухим личком, спираючись на ціпок, брала жменьку зерна в себе у фартусі, сипала й співала своєї:
— Тю-тю-тю, зозулясті, тю-тю-тю, попільнясті...
На Федька ж навіть не глянула.
Кури, все ще злякано позираючи на Федька і сердито кудкудахкаючи, почали сходиться до своєї годувальниці. Тільки червонястий когут, злетівши на тин, горлопанив там, певно відчитуючи Федька на своїй півнячій мові, що не гоже так безпардонно вриватися в чужий двір і лякати курей.
— Та ось цить ти!..— відмахнувся від крикуна Федько.— Діло нагальне, нема коли з тобою розкланюватись.
— Тю-тю-тю...— почала стара.
— Бабо Векло! — вкрай був обурений Федько.— Та я ж за поміччю до вас примчав... Людина, можна сказати, гине, а ви — тю-тю... Дайте хутчіше зілля, щоб приворожити Галю Козачок до Вітьки Горобця!
— Гась?... — баба Векла відігнула край вигорілої на сонці хустки і виставила маленьке вушко.— Ворожить?
— Та не ворожить, а приворожить! — Федько, зіп’явшись навшпиньки, щосили крикнув бабі у вухо.— Приворожить, кажу, треба! На даному етапі!
— На якому етапі? — не второпала стара.
— Та це я так... Грицько Причепа так каже...
Стара забликала, дивлячись на Федька.
— Причепу приворожить?
— Тю!..— Федько аж об поли руками вдарив.— Та Причепа й сам причепиться, коли треба. Галю треба приворожить!
— До кого?
— Та вже ж не до сухої груші! — сердито вигукнув Федько.— Глядіть не переплутайте, бо приворожите Галю не до Вітьки, а до когось другого, буде потім морока!
— Гась?..
— Та чи ви, бабо, зовсім оглухли? — ледь не зірвав голосу Федько.— Кажу вам ясно: одну даму треба приворожити до одного... Ну, кавалера, чи що... Щоб вона втріскалась у нього. Щоб сохла за ним день і ніч... Ну що ж тут не ясного? Дайте пошвидше зілля — і ділу кінець. Бо в мене від цього крику аж живіт заболів!
— Гась?..— знову витріщилась стара.— Живіт, кажеш, заболів?
— Ага, покричиш вам у вухо, то й заболить!
— Коли живіт, то ходімо в хату, добрий молодець.
Спираючись на ціпок, стара пошкутильгала до хати, Федько нетерпляче задріботів за нею. Коли переступив поріг і вдихнув духмяні пахощі трав, то здалось, що потрапив на луки. Всюди — на вікнах, на лаві — лежали пучки трав, висіли, позатикані за сволок, виглядали з-за коминів, з усіх кутків... У Федька аж голова закрутилась від пахощів.
Тільки й подумав:
"Ну, коли в баби таке багатство, Галі амба! Так і присохне до Вітьки!.."
Стара довго перебирала то один пучечок, то інший, ходила в хижку, там шаруділа і нарешті принесла глиняний кухлик з якоюсь зеленкуватою рідиною, що пахла запашним чаєм.
— Пий, добрий молодець!
— Та я ж вам казав...— почав було Федько, та стара перебила:
— Все допойняла, пий і буде по-твоєму!
Знизав плечима й, аби відчепитися, одним духом спорожнив кухоль. Напій видався не таким уже й гидким, як сподівався Федько.
— Нічого, пити можна,— по-діловому сказав він.— Галя за милу душу вип’є таке зілля. Головне, аби приворожило. Та налийте, бабо, побільший кухоль, щоб зілля активно подіяло. Не скупіться. Приворожувати треба не на один день.