Котигорошко гайнув додому, схопив зошит та олівець, і приятелі подалися під грушу. Тут Федько ліг животом на траву, поклав перед собою зошит, сунув в рот олівець і задумався. Вітька не міг спокійно всидіти і, схопившись, закружляв навколо товариша, заглядаючи в зошит.
— Ну, скоро там?..— запитав через кілька хвилин.— Чи ти заснув?
— Ти закохався, а хочеш, щоб я миттю про твоє кохання вірш сотворив? У кожного поета повинні бути творчі муки.
— Чортів Жучок! —спалахнув Вітька.— Ще й кепкує!.. Пиши, бо я не витримаю...
— Витримаєш,— заперечив Котигорошко.— І раптом проспівав: "Дорогая Галю, я тебе кохаю!"
Вітька з несподіванки аж присів.
— Здорово. А головне — точно!
Минуло ще кільканадцять нестерпних хвилин, і врешті Котигорошко прочитав такий вірш:
Дорогая Галю,
Я тебе кохаю.
Серце в грудях б’ється
І до тебе рветься.
В жилах кров вирує
— І любов мою нуртує.
Світ мені не милий,
І не милі ріки.
Сам стаю я не свій,
Ти моя навіки,
Я навіки твій.
— Ну, як? — звівся Федько на ноги.— Якби я ще помучився трохи і щоб Галя мені подобалася, то я й не такий би вірш склав.
— Здорово! — радів Вітька.— Тільки чому ти написав, що мені не милі ріки?
— А з чимось же я повинен римувати слово "навіки",— пояснив Федько.—Не бійся, поети часто так роблять. От тільки треба, мабуть, поставити Галине прізвище, щоб не нарватися на якусь іншу Гальку. І в кінці ще додати: як покохаєш мене, то я носитиму тебе на руках.
— Е, ні,— запротестував Вітька.— Я не хочу.
— Бо дурний. Це тільки так говориться. Жінкам дуже подобається, коли обіцяють на руках носити. Ти зобов’язаний їй обіцяти золоті гори, а там що буде.
— Е, ні,— знову запротестував Вітька. — Брехати я не буду. Золотих гір не хочу обіцяти, бо в мене всього десять копійок. Як кохає, то хай кохає з десятьма копійками.
Вітька повертів у руках аркуш паперу, знизав плечима.
— І що я мушу робити з цією серенадою?
— Тю! — здивувався Федько.— Та це ж простіше простого. Ти мусиш її проспівати. На даному етапі! І діло в шляпі, як казав наш завмаг, коли продав з-під прилавка фетрові капелюхи.
Вітька нічого не міг уторопати:
— Але де співати?
— Та вже ж не біля контори колгоспу чи сільради! — вигукнув Федько.— Ясно, що біля Галиної хати. Під самісіньким вікном, щоб серенада її за саме серце взяла... І будь здоров! Це ж простіше простого.
— Ти так говориш, ніби сам щовечора тільки те й робиш, що співаєш серенади,— здивувався Вітька.
— Дещо можемо! — гордо сказав Федько.— Та ти не дрейф! Головне — почати... Як ото в опері: а-а-а... Потягнув, а далі воно тебе саме потягне й поведе.
— Куди? — оторопів Вітька.
— Ну...— на мить розгубився Федько, але швидко знайшов вихід,— туди, куди треба.
Вітька почервонів:
— Але ж я навіть співати не вмію.
— Це вже гірше,— зітхнув Федько.
Вітька потупцявся, та нараз, щось згадавши, ляснув друга по плечу:
— Брешу!.. Я можу співати: "Чижик-пижик, де ти був?"
Федько досить авторитетно зауважив:
— З таким репертуаром даму свого серця не завоюєш... Чижик-пижик... Сам ти чижик! Серенаду про любов треба співати, а не про чижика... Ти ж не милостиню просиш, а серце дами своєї завойовуєш!
— Ех!..— вихопилось у Вітьки.— Пропала моя любов! І це все через твою серенаду! Написав таку, що й не заспіваєш!
— Та хто ж знав, що ти не тямиш співати! — виправдовувався Федько.— Тобі ведмідь на вухо наступив, а я винен.
— Знав, знав!..— передражнив його Вітька.— Опинивсь я з твоєю серенадою, як рак на мілкому!
Федько рішуче підсмикнув штани і бадьоро сказав:
— Не падай духом. Щось зараз придумаємо. Бо що б там не було, а Галю Козачок треба вкручувати. Покоряти на даному етапі, як каже наш міліціонер. Зрештою, ти ж не в колгоспній художній самодіяльності будеш виступати, а в Галі під вікном. До того ж соловейки в бузку будуть тьохкати — допоможуть. Кажу тобі, не вішай носа, у закоханих, я читав, і серця співають... І потім... Он дядькові Свириду не те що ведмідь на вухо наступив, а слон. А коли вип’є, то так співає, що Грицько Причепа відразу ж за сюрчок хапається і біжить селом, як на пожежу... А якщо п’яні співають, то закоханим і сам бог велів!
Вітька нервово пересмикнув плечима.
— При чім тут бог, коли я закохався?
Цього й Федько не знав. Але відчайдушна рішучість, як завжди, не покидала його.
— Вище голову, Вітько!.. Я допоможу тобі співати!
— От здорово! — Вітька на радощах аж обняв Федька, та враз і охолов.— Слухай, Жучок, а сам ти співати вмієш?
— Ну... не вмію,— забурмотів Котигорошко.— Не пробував ще...
І, стукнувши кулаком себе в груди, вигукнув:
— Та заради тебе я готовий на все! Навчуся! Не святі горшки ліплять... Що, в мене рота немає? Та я...— Федько не на жарт розійшовся.— Коли хочеш, як Карузо, заспіваю! Авторитетно клянусь сирою землею!
— Ур-ра! — вигукнув зраділий Вітька.— Я тобі вірю! Починаймо! Сьогодні ж підемо до Галі під вікно!
— Стривай,— спинив його Котигорошко,— до співів потрібна ще й гітара, сомбреро і місячна ніч.
І куди тільки техніка дивиться!..
Перші двоє питань Федько вирішив швидко: гітару "позичив" у своєї сестри-бібліотекарки (зняв гітару з стіни, де вона висіла, і до слушного часу переховав її в клуні, засунувши в стару бочку), сомбреро... Із сомбреро вийшла невеличка затримка. Федько довго метикував, де б цю штуку знайти, або хоч щось підходяще, котре б могло замінити сомбреро... На обережне Вітьчине: "А може, й не треба?.." Федько рішуче запротестував:
— Ще що придумав! Сомбреро — найголовніший убір закоханих! Без нього і серенада не серенада, а просто так, бренькання на гітарі. Балачки безвідповідальні і не хвилюючі! І до того ж ти мусиш покорити її за одним рипом.
— Так уже й з ходу? — засумнівався Вітька.
— А чого ж його довго воловодитися ночами та горло дерти? — щиро здивувався Федько.— Прийшов, проспівав, переміг, як казав хтось із полководців. І готово! А без сомбреро — ні-ні! Треба з’явитися до Галі у всій красі!
Заради тої краси Федько, покрутившись селом, нарешті прицілився до обійстя діда Свирида і, роблячи вигляд, що він щось загубив на вулиці, закрутився біля тину... А на городі в діда Свирида стояло опудало, а на тому опудалі був бриль. Отакезний солом’яний, з великими крисами, прямо іспанське сомбреро! Тепер таких брилів із житньої соломи ніхто вже у Великих Чаплях не плете, бо в магазині скільки хочеш капронових, та ще й з дірочками, щоб продувало вітерцем...