— То вставай, як не хочеш! Чого ти репетуєш, як тітка Марфа, коли в неї гроші на базарі витягли,— хтось каже голосом Федька Котигорошка.— А потім вона прийшла додому і знайшла гроші в себе під подушкою, в панчосі...
— Е-е... Г-га-а?!.— Вітька закричав і схопився.— Що?
— Чого ти як самашедший кричиш? — Федько аж відскочив.— Вставай, пора вже...
— Що?.. Га?..— важко дихав Вітька.— Мене вже убили?
— Ще ні,— утішає Федько і, підтягнувши штани, оптимістично закінчує,— але можуть... В тебе все, як кажуть, ще попереду... Отож протри очі і ходімо на поле бою.— Подумавши, радить: — Коли будеш через поріг переступати, високо піднімай ноги, щоб, бува, не спіткнувся... Є така прикмета: хто спіткнеться перед дуеллю, того неодмінно вгепають!
Вітька не хоче, щоб його вгепали, тому, високо піднімаючи ноги, старанно переступає через поріг і жмуриться від ласкавого вранішнього сонця.
— Який гарний ранок,— зітхає він.
— Як завжди перед смертю...— по-філософському каже Фёдько.— Трохи не забув... Виходячи з хати, не озирайся, бо потім не повернешся назад... Носа не вішай і йди з гордо піднятою головою. Коли раптом що... ну, вгепають тебе, всі будуть казать, що він ішов з гордо піднятою головою в свою останню, так сказать, путь!
І вони пішли. На поле бою.
Вітька Горобець крокує попереду, як і годиться, з гордо піднятою головою, Федько Котигорошко, підтримуючи в пазусі самопал, котиться за ним слідом і важко зітхає. Вітька на ходу роздивляється село і теж зітхає. Гарне ж яке рідне село! Все в яворах. А на левадах — верби. Сади вишневі, яблуневі всюди... Сорока десь безтурботно скрекоче, граки галасують... То там, то тут поважні, солідні лелеки на хатах стоять і гречно, з гідністю на світ білий дивляться... Надивляється Вітька, може, більше він і не побачить уже Великих Чапель?
Федько позад нього шморгає носом.
— Ти чого? — не обертаючись, питає Вітька.
— Жа-жалко...— пхикає Федько.— А раптом тебе вгепає Петько? Він такий, що на все здатний.
— Будь мужчиною,— радить Вітька.— Якщо і загину, так на полі бою, як і подобає справжнім мужчинам!
— Я збережу про тебе світлу па-пам’ять у серці,— Федько витирає сльози і вмить стає по-діловому зібраним.— Значить, так... Давай швидше, бо Петька ще подумає, що ми злякалися...
Друзі наддають ходу.
— Ех, і буде ж зараз стрілянина! — Федько аж руки від задоволення потер, радий, що така важлива подія, як дуель, не обійдеться без його, Фединої, участі.— Недарма ж я всю ніч самопала готував! — Спльовує і авторитетно заявляє: — Баб-бахне, будь здоров! Або Петьку, або тобі добряче перепаде!.. Поживемо, як кажуть, побачимо.
Вітька без особливого ентузіазму додає:
— Поживемо — побачимо, кого бабахне.
Дуель
25 липня 1964 року.
Сім годин ранку.
Самопали вже заряджені.
Секунданти уточнюють останні деталі дуелі.
Дуелянти похмуро стоять біля своїх бар’єрів на березі ставка і стараються не дивитися один на одного. Їх розділяють дванадцять кроків. Дванадцять кроків життя і смерті. Навіть галасливі сороки затихли на вербах і зацікавлено спостерігають, що ж діється біля ставка. Цього разу агресії на їхні гнізда ніби ніхто не замишляє.
— Увага! — урочисто вигукує Федько і рвучко підсмикує штани.— Через дві хвилини ви будете стрілятися за Галю Козачок! Перший постріл по своєму супернику Петру Білому вробить Вітька Горобець...
— Ти не заговорюйся! — перебиває Вітька свого секунданта.— Він для мене не суперник. Він просто нечесна людина, і все!
— Ще б пак! — закопилює Петро товсту рожеву губу і презирливо спльовує.— Наче я винуватий, що ти гепав кувалдою!
— Замовкни! — потрясає Вітька самопалом і від ненависті аж танцює.— Ти зараз одержиш все, що хотів!..
— Противники, не дратуйтеся, бо вам ще треба стрілятися,— заспокоює старший секундант.— Дотримуйтесь правил дуелі. Я пропоную вам в цю останню, так сказать, історичну хвилину помиритися.
— Пішов ти к чорту з своїм мирінням! — вигукує Вітька.— Я першим покохав Галю, і вона перша звернула на мене увагу. І якщо Петро хоче миритися, то хай відмовиться од Галі!
— Ніколи в світі! — чвиркає Петро і береться руками в боки.
— Не забувай, що я перший стріляю! Я тобі покажу, як до чужих дівчат приставати!
Секунданти роздали супротивникам по коробці сірників.
— Дуелянти-и-и!! — на високій ноті затяг Федько.— До бою приготуйсь!
Дуелянти звели самопали й націлили один на одного... Ще мить — і...
— Юрку! — звернувся Федько до Петрового секунданта.— Ану, відійди подалі од Петра, щоб, бува, й тебе не садонуло!..
Побілілий Юрко, хлопчина років дванадцяти, Петрів сусід, котрий, власне, й пішов у секунданти тому, що був винен Петру п’ятнадцять копійок, позеленів, позадкував, а тоді, щось дико крикнувши, чимдуж кинувся тікати до села, тільки штани залопотіли. Ніхто й слова не встиг сказати, як його вже не було.
— Такий прудкий довго житиме,— похитав головою Федько.
— Стійте! — раптом закричав Петро і теж почав зеленіти.— А хіба ви на-наспра-а-вді?.. Хі-хіба ще не гра?
— А-а, ти думаєш, що я гратися з тобою прийшов? — пирхнув Вітька, витягуючи з коробки сірника.— Думаєш, комедію буду розігрувати? Стій!..
— Вогонь! — крикнув Федько і, впавши на землю, обхопив голову руками.
Че-е-ерк!..
Тріснув сірник, спалахнув. Вогник обхопив жовтяву порошину на запалі Вітьчиного самопалу. Ще секунда — спалахне запал і тоді...
Вітька звів голову, глянув на Петра і... нікого не побачив. Петро нісся до села в хмарі куряви точнісінько так, як писав колись Лєрмонтов:
Гарун бежал быстрее лани,
Быстрей, чем заяц от орла,
Бежал он в страхе с поля брани...
— Боягуз! — застогнав Вітька і в ту ж секунду відчув, як його руку з силою рвонуло вгору... Ні, самопал не стрельнув, він вибухнув, наче бомба, вибухнув гулко, і клуб чорного кіптявого диму з вогнем вдарив Вітьці в обличчя. Щось з силою дзизнуло його по зубах...
Коли Вітька розплющив очі, розірваний, чорний од пороху самопал лежав долі і все ще димів. Гостро пахтіло порохом. Обличчя пашіло жаром, а на зубах щось тріщало. Вітька сплюнув — і до ніг випав почорнілий од пороху зуб...
— На кий чорт здалася така дуель? — здвигнув він плечима.— Всі повтікали, а я собі зуб вигатив.