— А що ти там забула нагорі, Лизавето?
— Та, бач, зозуляста курка звичку взяла нестися на горищі. Яєчка шукаю.
Дід міцно намотав собі на вуса це куряче яєчко. Крадькома від баби він поліз на горище і знайшов ікону. У діда, незважаючи та його шістдесят два роки, була жартівлива парубоцька душа. Того ж дня він намовив колгоспного художника Ладька, який розмальовував стінгазету і плакати, і той намалював зеленою, чорною й синьою фарбами чудовий портрет. Наступної неділі перелякана баба Лизавета уздріла на горищі замість ікони Миколи-вгодника рогатого дідька, чудовий натхненний твір Ладька.
Це був, безумовно, хибний метод антирелігійної агітації, але дід Галактіон, на жаль, не вчився на курсах пропагандистів.
Я встиг вам уже розповісти про куряче яєчко і про дідька, а баба Лизавета і досі сидить на порозі і все виглядає діда з онукою. А дід забарився — немає діда.
Чому ж забарився дід Галактіон?
Того вечора під Івана Купала, ще коли не сходив; місяць, і коли Євгешка ще не зустрів у лісі Явдошку Ковалишину, і коли баба Лизавета ше не сиділа на; порозі хати, дід Галактіон стрічав на пристані онуку Олесю.
Прийшов пароплав, і на пристань живою стрічкою, сходили пасажири. Допитливо бігали дідові очі по лицях" по клунках, по незнайомих постатях. Ні, немає Олесі, не приїхала люба онука…
Так думав дід. Але Олеся приїхала. В юрбі пасажирів пройшла вона мимо діда. Стояв дід і не впізнав онуки. Як же йому звернути увагу на стрижену піонерку з рюкзаком за плечима? Він же "баришню" вийшов стрічати — хорошу "баришню", може, синьооку; може, з густими косами, як гаряча достигла пшениця. Вийшов стрічати "баришню" в капелюсі рожевому і в черевичках із жовтого хрому… А може, вона така, як у пісні співається.
Вона ростом невеличка
Ще й літами молода
Руса коса до пояса;
В косі лента голуба…
Вдивляється старий… І дочекався "баришні" — такої, як уявляв собі онуку. Їх зійшло на пристань троє, на них капелюшки і квіти в руках. І стягає злинялого картуза дід Галактіон, старого картуза, що з японської війни зберіг, і вклоняється трьом "баришням".
— А котра ж тут із вас моя онука Олеся?
А вони — всі троє — здивовано перезирнулись, плечима знизали. А найстарша, усміхаючись, кинула:
— Ніякої Олесі тут немає, діду.
Розвів дід руками. Стоїть старий, дивиться. Всі пасажири зійшли на берег. Східці забрали. Вже й пароплав відчалив, а дід Галактіон усе стоїть із полинялим карту зом у руці?
Олеся, розминувшися з дідом, вирішила дістатися до діда й баби пішки. Вона спитала дорогу, і сторож із мітлою охоче їй пояснив. Усі сторожі на пристанях, як і двірники в місті, завжди з мітлами. У них (не в мітел, а в сторожів) найзручніше спитати дорогу. Принаймні будете певні, що/вказівки одержите точні, ясні, а головне — з найменшими, дуже важливими подробицями.
Сторож із мітлою пояснив:
— До Млинків недалеко. Три кілометри з гаком буде. А навпростець ще ближче. Ось цією стежкою звернути за крамничку. Там далі буде криничка. А від кринички праворуч. А тоді верба. А від верби не праворуч, а ліворуч. Тоді трохи вбік, тільки не в цей, а в інший бік. Звідти й ліс видно. А як ліс перейти — уже й село близько.
Це було викладено такою скоромовкою, що й справді здалося — близько! Крамничка, криничка, верба, праворуч, ліворуч, убік, ліс і село. Що може бути яснішого?
Олеся подякувала, краще вмостила на спині рюкзак і пішла вказаною стежкою.
Того пізнього вечора під Івана Купала, дуже пізнього вечора, коли вже й не добереш — чи вечір, чи ніч зайшла, повертався дід Галактіон із пристані. Лісовою дорогою лунко торохкотіли колеса. Коли вже виїхав дід на узлісся, його хтось гукнув. Це була дівчинка. Зовсім незнайома дівчинка з клунком за плечима стояла на дорозі.
— Підвезіть до села, — попросила вона.
Здивований дід ледве вимовив:
— Та звідки ж ти? Хто ти така?
Ви вже догадались, хто ця дівчинка, хто ця піонерка з рюкзаком. Але мовчіть, не кажіть дідові, йому розповість про себе сама піонерка, і тоді ще більше здивується дід Галактіон. І радість буде велика йому, і бабі Лизаветі, яка вже лягла спати, не дочекавшися ні діда, ні онуки.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,
що може мати дуже поетичну назву, наприклад: "Опудало, водохід та вареники"
Рано-вранці прокинулась Олеся в незнайомій кімнатці. Прокинулась і враз згадала, що вона в діда та баби, згадала, як вона вчора заблукала в лісі і як ударив її якийсь хуліган. Може б, ще довго блукала Олеся, коли б не зустріла діда Галактіона, який повертався з пристані…
Хутко скочила дівчинка з ліжка і розчинила вікно навстіж. А вікно те виходило в сад. Під самим вікном — послався казковий килим. Ви розумієте — килим з квітів. Глянула Олеся, сплеснула в долоні — як чудово! І, розумієте — таких квітів вона ніколи не бачила в місті і не знала їхніх назв. Вона знала тюльпани, крокуси, гіацинти, нарциси, а тут цвіли синім цвітом невідомі їй кручені паничі, бархатна красоля, пишна жоржина, жовті гвоздики. І ще росла тут рута-м'ята, любисток і канупер. І все це дуже пахло, аж дух забивало, і гули бджоли, і взагалі було так весело, що Олесі захотілось зробити щось незвичайне, наприклад, підскочити і стукнутись тім'ям об стелю, або вистрілити з гармати, або зробити те, що зробила Олеся. Зробила вона опудало, помостила його з плахти і кожушанки на своєму ліжку, сама ж через вікно тихенько вилізла в сад.
А цього часу дід Галактіон з бабою Лизаветою ходили в сінях навшпиньках, боячись розбудити онуку.
— Тсс! — баба дідові.
— Тсс! — дід бабі. — Спить?
— Спить онучечка, спить ягідка…?І враз вискочили обоє з сіней, відчайно замахали руками:
— Киш! Киш, проклятий! Онука спить!
Бабин півень, горлатий галаган, злетів на тин і кукурікнув. "Кукурікнув"— це дуже обережно сказано. Коли ви не були в Млинках, ви ніколи не уявите, як кукурікає цей півень. В одну мить він може розбудити увесь колгосп.
Взагалі ніхто не позаздрив би вам, коли б цей галаган був вашим сусідою. А "галаган" — це порода. Голінасті ноги й гола шия, без ніякого кашне. Нічого собі красунь; хоч людям на очі не показуй! Але, знаєте, — голос! Саме за це тримає його баба Лизавета. Голос, як у Шаляпіна. Це по наслідству. Кажуть, що прапрадід цього півня теж мав такий веселенький голосок, що, кукурікнувши, на смерть перелякав панотця Гавриїла, коли той ходив по селу з молитвою. Довелося виливати переполох.