Дуняша. Позавчора Петро Сергійович приїхали.
Аня (радісно). Петя!
Дуняша. В лазні сплять, там і живуть. Боюсь, кажуть, завдати клопоту. (Глянувши на свій кишеньковий годинник). Треба б їх розбудити, та Варвара Михайлівна не веліла. Ти, каже, його не буди.
Входить Варя, на поясі у неї в'язка ключів.
Варя. Дуняшо, каву мерщій... Мамонька просить кави. Дуняша. Зараз. (Виходить).
Варя. Ну, хвалити бога, приїхали. Знову ти вдома. (Лащачись). Серденько моє приїхало! Красуня приїхала! Аня. Натерпілась я. Варя. Уявляю!
Аня. Виїхала я на страсному тижні, тоді було холодно. Шарлотта всю дорогу торохтить, показує фокуси. І навіщо ти мені Шарлотту накинула...
Варя. Негоже ж тобі одній, серденько, їхати. В сімнадцять років!
Аня. Приїздимо до Парижа, там холодно, сніг. По-французькому я розмовляю жахливо. Мама живе на п'ятому поверсі, приходжу до неї, а в неї якісь французи, дами, старий патер з книжкою і повно диму, так незатишно. Мені враз стало так шкода мами, так шкода, я охопила її голову, стисла руками й не можу випустити. Мама потім все ластилась, плакала...
Варя (крізь сльози). Не кажи, не кажи...
А н я. Дачу свою біля Ментони вона вже продала, у неї нічого не залишилось, нічого* У мене теж не залишилось жодної копійки, ледь доїхали. І мама не розуміє! Сядемо на вокзалі обідати, і вона замовляє найдорожче і на чай дає лакеям по карбованцю. Шарлотта теж. Яша так само замовляє собі порцію, просто жахливо. У мами ж лакей Яша, ми його привезли сюди...
Варя. Бачила негідника.
А н я. Ну що, як? Проценти сплатили?
Варя. Де там!
А н я. Боже мій, боже мій...
Варя. В серпні будуть продавати маєток...
А н я. Боже мій...
Лопахін (зазирає у двері і мекає). Ме-е-е... (Відхо* дить).
Варя (крізь сльози). От так би й вдарила його. (По-* грожу є кулаком).
Аня (обіймає Варю, тихо). Варю, він посватався? (Варя заперечливо хитає головою). Він же тебе кохає... Чому ви не освідчитесь, чого ви чекаєте?
Варя. Я так гадаю, нічого у нас не вийде. У нього справ багато, йому не до мене... і уваги не звертає. Бог з ним, тяжко мені його бачити... Всі говорять про наше весілля, всі вітають, а насправді нічого нема, все немов сон... (Іншим тоном). У тебе брошка, ніби як бджілка.
Аня (сумовито). Це мама купила. (Іде до своєї кімнати, каже весело, по-дитячому). А я в Парижі на аеростаті літалаї
Варя. Серденько моє приїхало! Красуня приїхала! Дуняша вже повернулась з кофейником і варить каву.
Варя (стоїть біля дверей). Ходжу я, серденько, цілий день по господарству і все мрію. Віддати б тебе за багатого чоловіка, і я б тоді була спокійніша, пішла б собі в пустинь, потім у Київ... у Москву, і так би все ходила по святих місцях... Ходила б і ходила. Ліпота!
Аня. Пташки співають у садку. Котра зараз година?
Варя. Певно, третя! Час тобі спати, серденько. (Входячи у кімнату до Ані). Ліпота!
Входить Я ш а з пледом, з дорожньою сумкою.
Яша (йде через сцену, делікатно). Тут можна про-* ити-сь?
Д у н я ш а. Вас і не впізнати, Яшо. Який ви стали за кордоном.
Я ш а. Гм... А ви хто?
Д у н я ш а. Коли ви звідси виїздили, я була отакою... (Показує од підлоги), Дуняша, Федора Козоїдова донька. Ви не пам'ятаєте!
Я ш а. Гм... Огірочок! (Озирається і обійма її).
Вона скрикує і випускає блюдечко. Яша хутко виходить.
Варя (на дверях, невдоволеним голосом). Що тут таке?
Дуняша (крізь сльози). Блюдечко розбила... Варя. Це на добре.
Лня (вийшовши із своєї кімнати). Треба б маму попередити: Петя тут...
Варя. Я наказала його не будити.
Аня (замислено). Шість років тому помер батько, через місяць потонув у річці брат Гриша, гарненький семилітній хлопчик. Мама не перенесла, пішла, пішла не озираючись... (Здригається). Як я її розумію, коли б тільки вона знала!
Пауза.
А Петя Трофимов був Гришиним учителем, він може нагадати...
Входить Ф і р с, він у піджаку й білому жилеті.
Фірс (іде до кофейника, заклопотано). Пані тут будуть каву пити... (Надіває білі рукавички). Готова кава? (Суворо до Дуняші). Ти! А вершки?
Дуняша. Ох, боже мій... (Хутко виходить).
Фірс (порається біля кофейника). Ех, ти, недотепа... (Бурмотить до себе). Приїхали із Парижа... І пан колись їздив до Парижа... на конях... (Сміється).
Варя. Фірсе, ти про що?
Фірс. Чого зволите? (Радісно). Пані моя приїхала! Дочекався! Тепер хоч і померти... (Плаче з радощів).
Входять Любов Андріївна, Гає в, Лопахін і Симеонов — П и щ и к; Симеонов-ГТищик у чумарці із тонкого сукна і ша-* роварах. Гаєв, входячи, руками і корпусом робить рухи, ніби грає
на більярді.
Любов Андріївна. Як це? Дай-по згадати... Жовтого в куток! Дуплет в середину!
Г а є в. Ріжу в куток! Колись ми з тобою, сестро, спали от у цій самій кімнаті, а зараз мені вже п'ятдесят один рік, хоч як це дивно.
Л о п а х і н. Так, час спливає.
Г а є в. Кого?
Л о п а х і н. Час, кажу, спливає. Г а є в. А тут пачулями пахне.
Аня. Я спати піду. На добраніч, мамо. (Цілує матір). Любов Андріївна. Любе дитятко моє. (Цілує їй руки). Ти рада, що вдома? Я ніяк не можу отямитись. Аня. Прощавай, дядю.
Г а є в (цілує їй лице, руки). Бог з тобою. Як ти схожа на свою матір! (До сестри). Ти, Любо, в її роки була точнісінько така.
Аня подає руку Лопахіну і Пищикові, виходить і зачиняє за собою двері.
Любов Андріївна. Вона дуже стомилась. Пищи к. Шлях же довгий.
Варя (Лопахіну і Пищикові). Що ж, панове! Третя година, пора й спокій дати.
Любов Андріївна (сміється). Ти все така ж, Варю. (Пригортає її до себе, цілує). Ось вип'ю кави, тоді всі підемо.
Фірс кладе їй під ноги подушечку.
Дякую, рідний. Я звикла до кави. П'ю її і вдень і вночі. Дякую, мій старенький. (Цілує Фірса).
Варя. Глянути, чи всі речі привезли... (Виходить).
Любов Андріївна. Невже це я сиджу? (Сміється). Мені хочеться стрибати, махати руками. (Затуляє обличчя руками). А що коли я сплю? Бог свідок, я люблю батьківщину, люблю ніжно, я не в силі була дивитися з вагона, все плакала. (Крізь сльози). Проте треба пити каву. Дякую тобі, Фірсе, дякую, мій старенький. Я така рада, що ти ще живий.
Фірс. Позавчора.
Г а є в. Він недочуває.
Л о п а х і н. Мені зараз, о п'ятій годині ранку, до Харкова їхати. Яка досада! Хотілось подивитися на вас, поговорити... Ви все така ж чудова.