Вишневі усмішки сільські

Страница 2 из 12

Вишня Остап

Розплоджується населення не інкубаторами. Наслідки добрі: у Мотрі — Івасик, у Оксани — Гапочка, в Одарки — Митрофан. Це за тиждень.

Скрутно з харчами.

"Коли, дасть бог, уродить, у нас ця справа веселіш пойдьоть, — казав мені дядько Онисько. — 3 грушевого борошна багацько не зажартуєш. Одне слово, тяжкувато".

Віри населення православної. До церкви ходять. Хоч уже дуже помітно вплив подій церковних на селі. Та й місцеві іноді причини шкереберть ставлять довічні, сталі й міцні, як дуб, церковні традиції.

От, приміром, релігійне нещастя: місцевого батюшку з полуниць обдуло. Хоч вітри й одходять, а правити тяжко, та й небезпечно. Ну й розпука.

А атеїсти є.

— Що ж, мовляв, ну, обдуло батюшку. Так що ж. Хай матушка правлять. Не все одно? Невже ж таки батюшка, живши скільки з матушкою, та не передали їй своєї святості…

— Так воно, так. Але… А з другого боку:

— Та ви б, матушечко, та порадили б свого батюшечка: хай би вони до автокефалістів: автокефалістів з полуниць ще не обдувало.

Кипить парафія…

II

Але є одна штука, що трохи не примусила мене при в'їзді в село рявкнуть:

— Повстаньте, гнанї і голодні!..

Що б ви гадали — що то за штука? Арка!

Якраз проти самісінької школи. Уквітчана сосновими вітами з отакусіньким червоненьким папірцем нагорі…

— Що вже попервах коні полохались, так і не доведи, царице небесна! — казав Митро Хведорович.

— А тепер?!

— А хіба не бачите?! Іде, лиха личина, й хоч би тобі що! Позвикали!

— Це на Перше травня таку встругнули!

На шостім році революції Пасіки арку побачили! А таки побачили, й тепер, коли балакаєш із котрим із пасічан, то так і плигає в нього й з очей, і з бороди:

— Ось які ми!

Та вже хвастатись, так хвастатись!

— Є в нас іще й "трибунал".

Скрізь, положим, той "трибунал" просто собі трибуною зветься, а в нас він "трибунал". Але то нічого: нам можна.

Щоправда, хтось у того "трибунале" поміст свиснув і висмикнув одну ногу, але три його нозі з погордою свідчать, що Першого травня на пасічанськім майдані "революція йшла"…

— Капосні хлопці! Ну нема на них ніякого впину! Та воно, сказать, і дерево добряче: чи там на підсошок, чи на люшню!.. Ну й не втримались!

…Так що ви, братця, з нами не шуткуйте!

Бо почім ви знаєте: може, ми на той рік на Перше травня чи на Жовтневу революцію такого "трибунала" вшкваримо, що ви там у столиці на Миколаївськім майдані з своїм просто:

— Закройсь! "І нікоторих цвяхів!" 1

* * *

А так тихенько в нас.

Оремо. Сіємо. Плодимось, як і всі православні… Живемо, одне слово…

Хоч тітка Сторчиха (знаєте, що через дорогу живе. Ворота в неї чорні, а півень голошиїй), так та тітка вдарила оце об поли руками:

— їй же богу, до Покрови не видержу!

— Чого ви, тітусю, так?

— Ой, Михайловичу, не видержу! Байстря вб'є!

— Чиє?!

— Наше з донькою!

— Так чиє ж воно: чи ваше, чи доччине?

— Ох, голубчику, й не знаю, й не скажу!!

— Отакої…

— Не іначе, як наврочили! І берегла ж, і додивлялася! Подумайте ж таки: сімнадцятий годочок їй тільки, як оце жито почало красуватися, пішов… І де воно взялося? Ну нікуди-нікудисінько з двору ж не ходило!

— "Само", мабуть, тітусю, до двору прийшло!

— Ото якось у пилипівку ще вскочила в хату як навіжена. "Чого ти", — питаю. "Щось мені,— каже, — мамо, привиділось". А сама пополотнілапополотніла… З того часу ото, дивлюсь, а воно… а воно… Ох, не видержу, люди добрі, не видержу!

— Нічого, тітусю! Бабою будете!

— Ох, не видержу!

Бачите, як у нас?!

А в вас хіба таке трапляється, щоб з переляку діти були?[7]

Та як же його не любити — село оте? За таємниці оті! За несподіванки! Хіба його взнаєш? Хіба його влучиш?

От лежу на горбику під вишнею! А почім ви знаєте, що під тим горбком є? Може, там такої, як той казав, "курської аномалії", що копни його, так воно тебе самого сторчака поставить… А може, нафтою так ушкварить, що сам Керзон навзнак лясне!

Або дивіться: он ярком, ухопивши за хвіст теля, чиєсь білоголове в драних полотняних штанчатах стрілою мчить…

Хіба ви знаєте, що з отого білоголового буде?

Може, то майбутній редактор "Вістей"?

А може, голова "Плуга"?

А не може хіба бути так, що років через двадцять п'ять — тридцять прийдете до "Червоного Шляху", а воно на редакторськім кріслі сидить і рукописів ваших не приймає…

За можливості необмежені любіть село… З нього піде! Все з нього піде!

Воно ще спить! Солодко спить, і на ниві порсаючись, і за телям летячи!

Розбуркуйте його. І не багацько для того й треба.

Повставляйте тільки шибки в школі, та щоб у тій шафі, де тепер миші бігають, щоб у тій шафі книжки були!

Тоді з отого беззубого, що без штанів з двору вискочило, напевно Валер'ян Поліщук вийде.

А з того, що на колодах рукою підборіддя підперло та на сонце дивиться, — Павло Тичина буде.

"ЗЕМЛЯ ОБРОБОТКИ ТРЕБУЄТЬ"

Коли ви йдете з Безпалівки на Пасіки, ви обов'язково зупиняєтесь над нивою, пильно придивляєтесь до неї й міркуєте: "Що ж ото за штука на цій ниві росте?"

І довгенько так міркуєте, аж доки підійде до вас Митро Хведорович…

— Митре Хведоровичу! Що воно за таке отут посіяно? Здрастуйте!

— Здрастуйте! Оце? Оце так што, мабуть, чи не вівсюг пойшов! Густо взяв! Сіяли овес, а воно не вийшло — завівсюжило.

— А ото?

— То не іначе, как мишій! Бачите, просто вам під щітку дерьоть! Гунька думав ячну кашу їсти, та не вдасться. Мишій не свой брат: хоч кого забьйоть. Покурить нема?!

— Є! Закурюйте!

Митро Хведорович — пасічанський "гражданин", у смушевій шапці (температура в затінку 40°), в "бамазеєвій" сорочці, босий і в стьожках замість штанів.

— Були когдасьто штани, — дивлячись на праву ногу, каже Митро Хведорович.

— А помойому, будуть ще! — всміхаюсь. — У вас штани в потенції, Митре Хведоровичу! Виростуть. Бачите: ниточка з ниточкою переплітається! Так, дивись, і виснуються!

— Та виснуються. Будуть, бог дасть.

Митро Хведорович — філософ. Знає "одкровеніє Івана Богослова" й навіть коневі хвоста зав'язує "по одкровенію".

— Смієтесь? А чи не так ув "одкровенії" понаписувано? Чи не позасновувано світ божий дротами?! Чи не град страшний після посухи пекучої! Тожто бо й є! А ви смієтесь!

Скільки Митрові Хведоровичеві років?! А я знаю?