— Насамперед треба обсушитися, — заявив він і, не чекаючи на Дідеріхову згоду, попрямував до грубки. Примостившися, він гугняво сказав:
— Продаєте, га? Заплутались, га?
Дідеріх не зразу збагнув; потім кинув тривожний погляд на Сетбіра. Старий вже знову взявся за листа.
— Пан поручик, мабуть, помилився номером будинку, — обережно зауважив Дідеріх, але це не допомогло.
— Дурниці! Знаю точно. Прошу без церемоній. Наказ згори. Прикусити язика і продати, інакше — хай змилостивиться бог!
Така манера вести розмову була надто дивна. Дідеріх швидко зрозумів, що незвичайно пряма постава цього чоловіка, незважаючи на його військове минуле, була так само неприродна, як і його посоловілі очі. Тієї ж миті, як Дідеріх переконався в цьому, чоловік скинув з голови свого зеленого капелюха і вилив воду з нього Дідеріхові на маніжку. Останній спробував був протестувати, але чоловік надзвичайно на це образився.
— Я до ваших послуг, — прогугнявив він. — Пани фон Квіцін і фон Вульков не відмовляться бути моїми секундантами.
При цьому він весь час підморгував, і Дідеріх, в якого зродилася страшна підозра, забув про свій гнів і був стурбований лише тим, як вивести поручика з кімнати.
— Ми поговоримо надворі, — шепнув він йому, а Сетбірові: — Він п'яний до нестями, треба його якось позбутися.
Та Сетбір стулив губи, наморщив лоба, і цього разу вже не повернувся до свого листа.
Поручик вийшов просто на дощ. Дідеріх пішов за ним.
— Сваритися через це нам нема чого, але поговорити ми все ж таки можемо.
Дідеріх також змок до рубця, поки йому вдалося завести гостя на фабрику. В порожньому машинному цеху поручик загорлав:
— Чарку горілки! Купую все, разом з горілкою!
Хоч робітники на ознаменування Дідеріхового весілля сьогодні не працювали, він злякано озирнувся; він одкрив комору, де лежали мішки з хлором, і з одчайдушним зусиллям уштовхнув туди поручика. Тут стояв страшний сморід: поручик кілька разів чхнув, після чого сказав:
— Моє прізвище Карнауке. Чому ви так смердите?
— Ви дієте від чийогось імені? — спитав Дідеріх.
Поручик і цим був ображений.
— Що ви хочете цим сказати?.. Ах так, купую все нерухоме.
Ідучи за Дідеріховим поглядом, він глянув на своє промокле пальтечко.
— Тимчасові непереливки, — прогугнявив він. — Служу посередником у благородних людей. Справа честі.
— Що пропонує ваш уповноважник?
— Сто двадцять гуртом.
І хоч як Дідеріх жахався і обурювався — його ділянка коштує принаймні двісті тисяч! — поручик стояв на своєму:
— Сто двадцять гуртом.
— Діла не буде.
Дідеріх зробив необережний рух до виходу, після чого поручик перейшов у наступ. Дідеріхові довелося боронитися, він упав на лантух з хлором, поручик на нього.
— Встаньте, — прохрипів Дідеріх, — вапно нас обпече.
Поручик завив, наче його вже обпекло крізь одяг, і раптом виструнчився, як спершу. Він підморгнув.
— Президент фон Вульков страшенно зацікавлений, щоб ви продали, інакше він справи з вами не матиме. Кузен Квіцін округляє маєтки. Твердо розраховує на вашу поступку. Сто двадцять гуртом.
Дідеріх, блідіший, ніж коли б його справді вимочили в хлорі, зробив ще одну спробу:
— Сто п'ятдесят, — але голос не слухався його.
Як збагнути це, не зневірившись в усьому! Вульков, який стоїть на сторожі адміністративної честі, непідкупний, як судний день!.. З розпачем в очах подивився він ще раз на цього Карнауке, поручика у відставці. Ось кого посилає фон Вульков, ось кому він дається до рук! Хіба не можна було обговорити справу віч-на-віч, з усією належною обережністю і взаємною повагою? Але ці юнкери вміють лише хапати людей за горлянку — в справах вони все ж таки нічого не тямлять.
— Ідіть до нотаріуса, — шепнув Дідеріх, — я зараз прийду.
І спровадив його. Як тільки він і собі зібрався покинути приміщення, перед ним виріс старий Сетбір; губи його були й досі міцно стулені.
— Що вам треба? — втомлено спитав Дідеріх.
— Молодий господарю, — глухо почав старий, — за те, що ви зараз маєте намір зробити, я вже не можу нести відповідальності.
— Вас ніхто не просить, — Дідеріх випростався. — Я сам знаю, що роблю.
Старий простягнув руки, ніби заклинаючи.
— Ви не знаєте, молодий господарю! Я захищаю труд усього життя вашого покійного батька, труд усього мого життя! Старанністю і чесним трудом створили ми це підприємство, лише тому ви тепер можете розмахнутися. А ви? То купуєте дорогі машини, то відхиляєте замовлення... Такі круті повороти загублять украй нашу фабрику. А тепер ви ще продаєте свій старий будинок!
— Ви підслухували під дверима. Ви досі ще не можете згодитися з тим, коли щось робиться без вас. Дивіться, щоб ви не застудилися тут, — глузував Дідеріх.
— Не продавайте! — жалісливо повторив Сетбір. — Я не можу бачити, як син і спадкоємець мого старого хазяїна підважує солідну підвалину фірми, вдаючися до ризикованих махінацій, які не відповідають його можливостям.
Дідеріх зміряв його співчутливим поглядом.
— Розмаху за вашого часу ще не знали, Сетбіре. В наші часи люди не бояться ризику. Головне, щоб рух був. Згодом ви зрозумієте, чому мені вигідно було продати будинок.
— Так, ви теж зрозумієте це тільки згодом. Коли ви збанкрутуєте або коли ваш зять, пан Кінаст, віддасть вас до суду. Ви пускаєтеся на різні махінації, завдаючи шкода вашим сестрам і матерії. Коли б я дещо розповів панові Кінасту... Мені тільки дорога пам'ять вашого батька, якби не це, я б вас погубив!
Старий втратив самовладання. Він верещав, сльози гніву виступили під червоними повіками. Дідеріх підійшов до нього впритул і підніс кулака до його носа.
— Тільки-но спробуйте! Я доведу, що ви обкрадали фірму від самого початку. Ви гадаєте, я не вжив заходів?
Старий також підняв тремтячого кулака. Вони гнівно пирхали один на одного. Сетбір крутив налитими кров'ю білками; Дідеріх блискав очима. Потім старий відступив.
— Ні, цього не можна допустити. Я завжди був вірний слуга старому господареві. Моя совість вимагає, щоб я віддав решту своїх сил його спадкоємцеві.
— Звичайно, місце тепленьке, — сказав Дідеріх жорстоко і холодно. — Будьте задоволені, що я просто не вигнав вас на вулицю. Пишіть зараз же заяву про звільнення зі служби; я наперед даю згоду.