Але звідки у Вольфганга таке обличчя? Це не скорбота, хоч сльози течуть із пожадливо спрямованих на батька очей. Це заздрість, сумна заздрість! Що з усіма іншими? Темні брови Юдіфі Лауер насуплені, її чоловік зітхає, а дружина старшого брата навіть молитовно склала натруджені руки. Дідеріх у рішучій позі став коло дверей. В коридорі було темно, приявні в кімнаті не могли його побачити, а коли б і побачили! Але старий? Його обличчя було звернене до дверей, і здавалося, що там, куди він дивився, було більше, ніж могли бачити інші, — були примари, що їх заслонити від нього не міг ніхто. З їхнім відблиском у вражених очах він повільно простер руки, спробував підняти їх, підняв і, киваючи, розкрив обійми. Кому? І скільки їх, що він так довго киває, так широко розкриває обійми? Цілий народ, мабуть, і який, коли його поява викликала цю неземну радість на обличчі старого Бука?
Але раптом він злякався, ніби побачив якогось чужака, що несе із собою жах; злякався і почав задихатися. Дідеріх навпроти нього випростався ще більше, виставивши вперед черевце з чорно-біло-червоним шарфом, випнув груди з орденами і почав на всякий випадок блискати очима. Голова старого раптом хитнулася, впала на груди, ніби підітнена. Його діти скрикнули. Дружина старшого закричала здушеним від страху голосом:
— Він щось побачив! Диявола побачив!
Юдіф Лауер підвелася й повільно причинила двері. Дідеріх уже зник.