Густа закліпала очима, видно було, що вона вже сама думала про це. Магда зауважила:
— Дякувати богові, з моїм Кінастом не так.
На що Еммі:
— Але Вольфганг Бук інтересніший. Під час його недавньої промови я плакала, як у театрі.
— І взагалі! — вигукнула Густа, підбадьорившись. — Вчора він подарував мені торбинку.
Вона підняла позолочену торбинку, на яку Еммі і Магда давно вже скоса поглядали. Магда в'їдливо зауважила:
— Він, певно, багато заробив на обороні. Ми з Кінастом більше за ощадливість.
Але Густа все ж дістала задоволення.
— Ну, я більше не буду заважати, — сказала вона.
І Дідеріх зійшов разом з нею.
— Я відпроваджу вас додому, якщо ви будете розумницею, — сказав він, — та перед тим мені ще треба заглянути на фабрику. Саме закінчується зміна.
— Я можу зайти разом з вами, — запропонувала Густа.
Щоб справити на неї враження, він повів її просто до папероробної машини.
— Чогось подібного ви, звичайно, ніколи ще не бачили? — І він з поважним виглядом почав пояснювати їй систему резервуарів, валів і циліндрів, по яких на всю довжину цеху текла маса: спершу водяниста, потім дедалі сухіша, а в кінці машини по великих валах спускався готовий папір...
Густа хитала головою.
— Подумати тільки! А який гуркіт! А яка тут спека!
Дідеріх для більшого ефекту вишукав привід, щоб нагримати на робітників, а через те, що тут нагодився Наполеон Фішер, то він був у всьому винний! Обидва старалися перекричати шум машини. Густа нічого не розуміла; але від затаєного страху Дідеріхові все ввижалося, що механік ховає в ріденькій борідці посмішку, яка нагадувала про його співучасть в історії з голандером і означала одверте відкидання будь-якого авторитету. Чим більше гарячкував Дідеріх, тим спокійніший ставав той. Цей спокій був бунтом! Дідеріх сопів і весь тремтів; він відчинив двері до пакувальної і запросив Густу ввійти.
— Цей чоловік — соціал-демократ, — пояснив він. — Такий суб'єкт здатний підпалити фабрику. Але я не звільняю його навмисне. Побачимо, хто з нас дужчий. Соціал-демократію я беру на себе. — І у відповідь на захоплений Густин погляд: — Ви, напевне, ніколи не думали, на якому небезпечному посту стоїть наш брат. Безстрашність і вірність — мій девіз. Бачте, я охороняю тут наші найсвященніші національні блага так само, як наш кайзер. Це потребує більше мужності, ніж виголошування на суді гарних промов.
Густа погодилася з ним, обличчя її відбивало побожну увагу.
— Тут уже не так жарко, — зауважила вона, — особливо після того пекла. Жінки тут можуть бути задоволені.
— Оці? — відповів Дідеріх. — Таж вони тут, як у раю!
Він підвів Густу до стола: одна робітниця сортувала аркуші, друга перевіряла, а третя невтомно рахувала до п'ятисот. Все це робилося з незбагненною швидкістю; аркуші безперервно, ніби самі собою, летіли один по одному до старанних рук, які начебто розчинялися в нескінченному потоці паперу, що проходив по них. Пальці і руки, і сама жінка, її очі, мозок, серце — все це існувало і жило для того, щоб летіли аркуші... Густа позіхала, а Дідеріх тим часом говорив, що ці жінки, оплачувані відрядно, працюють страшенно недбало. Він помітив, що в одному аркуші бракує ріжечка, і хотів уже зчинити бучу. Густа несподівано задирливо сказала:
— Не думайте собі, що Кетхен Цілліх дуже цікавиться вами... В усякому разі не більше, ніж деякими іншими, — додала вона, і на його розгублене запитання, що вона хоче цим сказати, тільки двозначно посміхнулася.
— Я попросив би вас... — повторив він.
Густине обличчя набрало зичливості.
— Я кажу це тільки для вашого ж добра. Бо ви ж, здається, нічого не помічаєте? Наприклад, з асесором Ядасоном? Але Кетхен взагалі така... — Тут Густа голосно засміялася, бо Дідеріх стояв, як ошпарений. Вона пішла далі і він слідом за нею.
— З Ядасоном? — злякано допитувався він.
Тут гуркіт машини урвався, вдарив дзвін, сповіщаючи про закінчення роботи, і двором уже йшли робітники. Дідеріх знизав плечима.
— Що робить панна Цілліх, мене мало обходить, — заявив він. — Мені шкода лише старого пастора, коли вона справді така. Ви це напевне знаєте?
Густа відвела очі.
— Можете самі пересвідчитися!
На що Дідеріх задоволено засміявся.
— Не виключайте газу! — крикнув він механікові, який проходив поруч. — Я сам погашу.
Двері ганчірного цеху були широко розчинені, щоб робітниці могли вільно вийти.
— О! — вигукнула Густа, — як там романтично! — їй здавалося, що в глибині напівтемного цеху вона бачить строкаті плями на сірих пагорбках, а над ними цілий ліс галуззя. — Ах, — сказала вона, підходячи ближче. — Тут так темно, що мені здалося... А це просто лантухи з ганчір'ям і труби для опалення. — І вона скривилася.
Дідеріх напосівся на робітниць, які, всупереч правилам, відпочивали на лантухах. Багато хто з них, ледве закінчивши працювати, вже взялися за плетіння, інші їли.
— Цього ще не було! — сопів він. — Грітися на мій кошт! Геть!
Вони неквапом підвелися, без слів протесту, без обурення на обличчі, і пішли до виходу повз незнайому даму, з тупою цікавістю повертаючи до неї голову; ніби отара, важко ступали вони в своїх чоловічих черевиках, оповиті випарами, в яких жили. Дідеріх пильним поглядом супроводив кожну до виходу.
— Фішере! — раптом крикнув він. — Що це у тої товстулі під хусткою?
Механік із своєю двозначною посмішкою виклав:
— Вона при надії, бо чогось чекає.
Дідеріх незадоволено відвернувся.
— Я вже думав, що вона спіймалася, — вияснив він Густі. — Річ у тім, що вони крадуть ганчір'я. Так, так. Вони шиють з нього дитячу одіж.
Густа гидливо зморщилася, на що Дідеріх зауважив:
— Що ж, для пролетарських дітей це навіть занадто добре!
Кінчиками пальців у рукавичці Густа піднесла з підлоги клапоть. Раптом Дідеріх схопив її руку і жадібно поцілував те місце, де застібається рукавичка. Вона злякано оглянулася.
— Ах так, усі вже пішли. — Вона самовпевнено засміялася, — Я зразу зміркувала, навіщо ви залишилися на фабриці.
Дідеріх з викликом подивився на неї.
— Ну, а ви? Навіщо ви взагалі прийшли сьогодні? Певно, зрозуміли, нарешті, що я таки чогось вартий? Що й казати, ваш Вольфганг... Не кожен зумів би так виставити себе на посміховище, як він недавно на суді.