Старий замовк і насторожився, начебто до чогось прислухаючись. Дідеріхові стало душно. Він відчував, що немає більше права мовчати. Він сказав:
— Німецький народ, дякувати богові, більше не народ мислителів і поетів, він прагне мети сучасної і практичної.
Старий відірвався від своїх думок і вказав на стелю:
— Тоді все місто бувало в моєму домі. Тепер тут так безлюдно, як ніколи, навіть Вольфганг поїхав геть. Я давно б усе кинув, але, молодий чоловіче, треба поважати своє минуле, хоч ми й були переможені.
— Безперечно, — сказав Дідеріх. — І потім ви й досі наймогутніша людина в місті. Місто, так усі говорять, належить панові Буку.
— Але я цього зовсім не хочу, я хочу, щоб місто належало самому собі. — Він глибоко зітхнув. — Це довга історія, ви поступово довідаєтеся про неї, коли познайомитеся з нашим урядуванням. День у день уряд і його довірені — юнкери — утискають нас дедалі більше. Сьогодні нас змушують віддавати наш газ поміщикам, які не платять нам податків, завтра ми повинні будемо прокладати їм шляхи. Кінець кінцем у нас відберуть наше самоврядування. Ви побачите, ми живемо в обложеному місті.
Дідеріх поблажливо посміхнувся:
— Ну, навряд чи справа стоїть так погано, адже наш кайзер така передова людина.
— Авжеж, — сказав старий Бук. Він підвівся, похитав головою, але вважав за краще промовчати. Він простяг Дідеріхові руку.
— Любий докторе, вашу дружбу я цінуватиму, як цінував дружбу вашого батька. Після нашої розмови я плекаю надію, що ми підемо руч-об-руч.
Під теплим, ясним поглядом старого Бука Дідеріх ударив себе в груди:
— Я цілком переконаний ліберал!
— Насамперед я застерігаю вас від урядового президента [Урядовий президент — начальник округу у вільгельмівській Пруссії.] фон Вулькова. Він — ворог, якого посадовили на шию нашому місту. Магістрат підтримує з фон Вульковом тільки найнеобхідніші стосунки. Мені особисто цей пан робить честь тим, що не вітається зі мною.
— О! — вигукнув Дідеріх, щиро вражений.
Старий Бук уже відчиняв йому двері, але нібито ще роздумував над чимось. — Заждіть-но! — Він поквапливо підійшов до книжкової шафи, нахилився і виринув із курних глибин з маленьким майже квадратовим томиком. З притаєною радістю на почервонілому обличчі він поквапливо ткнув його Дідеріхові до рук. — Ось, візьміть! Це мій "Дзвін на сполох"! Я теж був поетом — тоді. — І він легко виштовхнув Дідеріха з кімнати.
Вулиця Флейшгауергрубе піднімалася досить круто вгору, але Дідеріх засапався не тільки тому. Спочатку він був трохи приголомшений, але помалу в нього з'явилося почуття, що він дався пошитися в дурні. "Цьому старому балакунові тільки горобців лякати, а мені він ще імпонує!" Йому неясно пригадалося дитинство, коли старий пан Бук, який був засуджений на смерть, викликав у нього таку ж пошану до себе і майже такий самий жах, як і поліціянт на розі або привид у замку. "Невже я навіки лишуся такою квашею? Інший не дозволив би так поводитися з собою!" Те, що він мовчав або вкрай нерішуче заперечував проти таких компрометуючих промов, так само могло мати неприємні наслідки. Він придумав енергійні відповіді для наступного разу. "Це була пастка! Він хотів піймати мене і знешкодити... Але він ще побачить!" І, твердо крокуючи по Кайзер-Вільгельмштрасе, Дідеріх стискав кулаки в кишені. "Поки що доведеться з ним ладнати, але горе йому буде, коли я стану сильніший за нього!"
Бургомістрів будинок був заново покритий олійною фарбою, а дзеркальні шибки, як завжди, сліпуче блищали. Двері відчинила гарненька покоївка. Сходами, де усміхнений фарфоровий хлопчик тримав у руці лампочку, і через передпокій, в якому майже перед кожним столиком або стільцем лежав килимок, Дідеріха провели до вітальні. Вона була із світлого дерева і обвішана приємними картинами, під якими бургомістр і ще якийсь пан сиділи за сніданком. Доктор Шеффельвейс простяг Дідеріхові бліду руку і при цьому оглянув його поверх пенсне. Проте не можна було з певністю сказати, що він дивиться на нього, — такий невиразний був погляд його очей, безбарвних, як усе обличчя з ріденькими бачками, що розліталися в боки. Бургомістр кілька разів відкривав рота, перш ніж підшукав речення, яке ні до чого не зобов'язувало.
— Рубці добрячі! — сказав він і звернувся до другого пана: — Чи не так?
До цього другого пана Дідеріх спершу поставився з великою стриманістю, бо він дуже скидався на єврея. Але бургомістр відрекомендував: — Асесор Ядасон з прокуратури, — після чого Дідеріх, звичайно, не міг не віддати глибокого поклону.
— Сідайте-но мерщій, — сказав бургомістр, — ми саме починаємо. — Він налив Дідеріхові портеру і подав йому сьомги. — Жінки й тещі нема вдома, діти — в школі, прямо парубоцький рай, за ваше здоров'я!
Єврейського вигляду пан з прокуратури був цілком зайнятий покоївкою. Поки вона поралася біля стола коло нього, його рука зникла. Коли покоївка вийшла, він хотів почати розмову про громадські справи, але бургомістр не дав йому й слова сказати:
— Мої дами повернуться не раніше як в обід, бо теща пішла до зубного лікаря. Я знаю, йому доведеться з нею поморочитись, а тим часом дім увесь наш. — Він витяг з буфета пляшку лікеру, похвалив його, вислухав від гостей потвердження його високої якості і монотонно, не перестаючи жувати, і далі вихваляв ідилію своїх дообідніх годин. Помалу, всупереч життєрадісному настрою, обличчя його ставало все стурбованішим, він відчував, що розмова так далі тривати не може, і після того, як з хвилину всі помовчали, зважився:
— Я гадаю, докторе Геслінгу... Мій будинок не стоїть у сусідстві з вашим, і мені здається цілком природним, що ви раніше, як відвідати мене, були з візитом у деяких інших осіб...
Дідеріх загодя почервонів, збираючись збрехати. "Все одно про це довідаються", — своєчасно подумав він і сказав:
— Я справді дозволив собі. Себто, звичайно, перший візит я мав намір зробити вам, пане бургомістре. Лише з пошани до пам'яті мого батька, який завжди так шанував старого пана Бука...
— Зрозуміло, цілком зрозуміло. — Бургомістр багатозначно закивав головою. — Пан Бук — найстаріший з наших заслужених громадян і тому має цілком законний вплив.