РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Він так-сяк почистився і пішов назад. На одній з лав сиділа дама; Дідеріх нехотя проходив повз неї. До того ж вона пильно дивилася на нього. "Дурепа!" — сердито подумав він. Але тут він побачив, що в неї дуже перелякане обличчя, і пізнав Агнесу Геппель.
— Я щойно зустрівся з кайзером, — сказав він одразу.
— З кайзером? — перепитала вона, ніби з іншого світу.
Він поквапливо, з широкими, незвичними рухами почав виповідати все, що душило його. Наш блискучий молодий кайзер зовсім один серед розлючених бунтівників. Вони зруйнували кав'ярню. Дідеріх сам там був! На Унтер ден Лінден він став на кривавий бій за свого кайзера! З гармат слід би було стріляти по них!
— Але робітники голодують, — боязко сказала Агнеса. — Адже вони теж люди.
— Люди? — Дідеріх вирячив очі. — Вони — внутрішній ворог!
Він побачив, що на Агнесиному обличчі знову відбився переляк, і трохи заспокоївся.
— Ну, якщо ви задоволені з того, що через цю наволоч довелося закрити прохід по всіх вулицях...
Ні, для Агнеси це було дуже неприємно. Вона поїхала до центру міста по куплю, а коли схотіла повернутися на Блюхерштрасе, то виявилося, що омнібуси не ходять і ніде не можна пройти. Її відіпхнули аж сюди. Зараз так холодно і вогко, батько буде тривожитися; що їй робити? Дідеріх пообіцяв, що все залагодить. Вони разом пішли далі. Він не знав, про що з нею говорити, і лише повертав голову то в один, то в другий бік, ніби шукаючи дороги. Вони були самі серед голих дерев і мокрого опалого листя. Куди поділися вся його недавня мужність і високі почуття? Він почувався ніяково, так само, як під час останньої прогулянки з Агнесою, коли, діставши пересторогу від Мальмана, скочив до омнібуса і втік. Саме цієї хвилини Агнеса сказала:
— Ви давно, дуже давно не були у нас. Тато ж писав вам?
Дідеріх розгублено відповів, що його батько помер. Агнеса висловила своє співчуття, а потім знову спитала, чому він перестав приходити до них тоді, три роки тому.
— Правда, вже майже три роки?
Дідеріх опанував себе. Життя корпорації захопило його цілком. У ній панує надзвичайно сувора дисципліна.
— А потім я відбував військовий обов'язок.
— О! — Агнеса подивилася на нього. — Он скільки ви встигли за цей час! А тепер ви, певно, вже доктор?
— Сподіваюся скоро бути.
— Ви майже зовсім не змінилися.
Він невдоволено дивився перед себе. Його рубці, його широка фігура, вся набута ним мужність: хіба для неї це ніщо? Вона навіть не помітила цього?
— Зате ви змінилися, — грубо сказав він. На її блідому, на диво худому обличчі виступила легка червінь, навіть маленький загнутий ніс, укритий ластовинням, трохи почервонів.
— Так. Я часом хворію, але це минеться.
Дідеріх пожалкував, що був з нею негречний.
— Я, звичайно, хотів сказати, що ви стали ще красивішою, — і він глянув на її руде волосся, яке вибивалося з-під капелюшка і здавалося ще пишнішим від того, що обличчя схудло. Тут він пригадав своє минуле приниження і те, як усе тепер змінилося. Він сказав зачіпливо:
— А як поживає пан Мальман?
Агнеса зневажливо скривилася.
— А ви ще пам'ятаєте його? Якби я його зустріла зараз, то не звернула б на нього уваги.
— Справді? Але ж тепер у нього бюро видачі патентів і він міг би одружитися.
— Хай так!
— Однак раніше ви цікавилися ним.
— Чому ви так думаєте?
— Він завжди вам щось дарував.
— Я воліла б нічого не брати у нього, але тоді... — вона віп'яла очі в дорогу, в торішнє мокре листя, — тоді б я не змогла приймати й ваших подарунків.
І вона злякано замовкла. Дідеріх відчував, що на них обох ліг якийсь тягар, і так само мовчав.
— Ну, про такі дрібниці не варто й говорити, — видушив він із себе. — Кілька квітів. — І з новим обуренням: — Мальман подарував вам навіть браслета.
— Я ніколи не ношу його, — сказала Агнеса.
У нього раптом закалатало серце і з язика зірвалося:
— А якби він був від мене?
Відповіді не було; він затамував подих. Потім вона ледве чутно мовила:
— Тоді носила б.
Після цього вони зразу прискорили крок і не обмінялися більше жодним словом. Вони дійшли до Бранденбурзьких воріт, побачили, що Унтер ден Лінден заповнена грізною юрбою поліціянтів, і поквапливо повернули на Доротеєнштрасе. Тут людей було мало, Дідеріх уповільнив ходу і засміявся.
— Власне, це дуже кумедно. Бо ж усе, що Мальман вам дарував, було куплено на мої гроші. Він відбирав у мене останні пфеніги, я був тоді ще зовсім жовторотим хлопчаком.
Вони зупинилися.
— О! — і вона глянула на нього, її золотисто-карі очі замерехтіли. — Який жах! Ви мені пробачите це?
Він посміхнувся з виглядом переваги.
— Все це давня історія, гріхи молодості.
— Ні, ні, — збентежено повторювала вона.
Тепер головне, сказав він, як їй потрапити додому. Пройти далі було неможливо. Омнібусів також не було видно.
— Мені дуже шкода, але вам доведеться ще трохи понудьгувати в моєму товаристві. Між іншим, я живу тут поряд. Ви могли б зайти до мене, принаймні не мокли б під дощем. Але, звичайно, для панночки це незручно.
У неї все ще був той самий благальний погляд.
— Ви такий добрий, — сказала вона, часто дихаючи, — ви такий благородний. — Вони вже входили до під'їзду. — Адже я можу довіритися вам?
— Я знаю, чого від мене вимагає честь моєї корпорації, — сказав Дідеріх.
Їм довелося пройти повз кухню, але там нікого не було.
— Скиньте, будь ласка, пальто, — лагідно запропонував Дідеріх. Він стояв, не дивлячись на Агнесу, і переступав з ноги на ногу, поки вона знімала з голови капелюшка.
— Я піду скажу хазяйці, щоб вона приготувала чай.
Він уже обернувся був до дверей, та раптом відсахнувся:
Агнеса схопила його руку й поцілувала її.
— Що ви, панно Агнесо! — страшенно перелякавшись, пробурмотів він і, ніби втішаючи, обняв її за плечі; тоді вона зронила голову на його плече. Він притис губи до її волосся, досить міцно, вважаючи це за свій обов'язок. Від дотику його губ тіло її затремтіло і забилося, наче під ударами. Крізь тонку блузку відчувалась його теплота і вогкість. Дідеріхові стало жарко, він поцілував Агнесу в шию. І раптом її обличчя наблизилося до нього: спраглі уста, напівзаплющені очі і такий вираз, якого він ніколи не бачив і від якого у нього запаморочилася голова.