— Я знаю з першоджерела, — казав він потім, — що перед цим чоловіком блискуче майбутнє. Він нещодавно полював з його величністю і кинув чудовий дотеп.
За тиждень "Ді Вохе" подала портрет на цілий розворот, лисина й борода на одній сторінці, живіт — на другій, з написом: "Духовний творець нецігського пам'ятника кайзерові Вільгельму, урядовий президент фон Вульков, який нещодавно зазнав обурливих нападок у рейхстагу, незабаром має бути призначений на обер-президента"... Портрет головного директора Геслінга з дружиною забрав тільки чверть сторінки. Дідеріх пересвідчився, що належна дистанція відновлена. Влада і за сучасних умов широкої публічності залишалася недоторканною, як завжди, що принесло йому, всупереч усьому, глибоке задоволення. Це найкраще підготувало його внутрішньо до урочистої промови. Вона зродилася в честолюбних видивах безсонних ночей і в жвавому обміні думками з Вольфгангом Буком, а особливо з Кетхен Цілліх, яка виявила незвичайно ясне розуміння всієї величі наступної події.
У вирішальний день, коли Дідеріх, відчуваючи, як серце його калатає в конспект промови, засунений до бокової кишені, під'їхав о пів на одинадцяту з дружиною до місця врочистості, воно являло собою ще малолюдне, але дуже організоване видовище. Насамперед був уже встановлений військовий кордон. І хоч пройти його можна було після старанної перевірки, але саме це й створювало святкове почуття власної переваги над простим людом, який, стоячи на сонці, витягав пітні шиї з-за ланцюга солдатів коло підніжжя великого чорного муру. Трибуни праворуч та ліворуч від довгого білого покривала, за яким погляд угадував Вільгельма Великого, стояли в затінку наметів і численних прапорів. Ліворуч пани офіцери, завдяки дисципліні, що ввійшла в їхню плоть і кров, як пересвідчився Дідеріх, мали можливість розміститися самі і влаштувати своїх дам без сторонньої допомоги; вся суворість поліційного нагляду була перенесена праворуч, де цивільні билися за місця. Густа також була невдоволена зі свого місця; тільки намет проти пам'ятника, де розташувалися офіційні гості, здавався їй гідним прийняти її — адже й вона офіційна особа, Вульков це визнав. Дідеріх мав провести її туди, якщо він не боягуз, але, звичайно, його відважний напад був відбитий так енергійно, як він і передбачав. Про людське око, а також для того, щоб Густа не усумнилася в ньому, він висловив протест проти тону поліційного офіцера і мало не був заарештований. Орден корони четвертого ступеня, чорно-біло-червоний шарф і пред'явлена промова врятували його, але ніяк не могли служити — ані для світу, ані для нього самого — повноцінною заміною мундира. Хоч би там що, а цієї єдиної справжньої честі, честі мундира, він був позбавлений, і Дідеріх не міг не сказати собі, що без нього людина, хоч яка б вона була мудра, а все ж таки проходить життям із нечистим сумлінням.
В стані цілковитої розгубленості почало подружжя Геслінгів свій відступ, що зауважили всі. Густа, в пір'ї, мереживах і діамантах, посиніла від злості. Дідеріх сопів і з усіх сил випинав своє черевце з шарфом, наче прикриваючи власну поразку національними кольорами. Так довелося їм пройти між членами Товариства воїнів, які, в циліндрах, прикрашених дубовими вінками, стояли під офіцерською трибуною, очолювані Кюнхеном у формі лейтенанта рушення, та між одягненими в біле й прикрашеними чорно-біло-червоними шарфами молодими дівчатами під проводом пастора Цілліха в церковному вбранні. Та коли подружжя дісталося до своїх місць, хто з поставою королеви сидів на Густиному стільці? Вони остовпіли: це була Кетхен Цілліх. Тут Дідеріх усе ж таки був змушений в свою чергу сказати владне слово.
— Дама помилилася, це не її місце, — звернувся він зовсім не до Кетхен Цілліх, яка, очевидно, була йому зовсім незнайома і навіть підозріла, а до контролера, і якби навіть співчутливі голоси навколо не висловлювали свою згоду з ним, Дідеріх все одно стояв би на варті мовчазних сил порядку, моралі й закону, і швидше трибуна запалася б, ніж Кетхен Цілліх залишилася на ній... Проте сталося щось неймовірне: під іронічною посмішкою Кетхен контролер знизав плечима, і навіть поліціянт, якого покликав Дідеріх, підтримав її. Дідеріх, приголомшений таким порушенням божественного порядку, дозволив відіпхнути Густу до задніх лав, причому вона обмінялася з Кетхен Цілліх кількома ущипливими фразами. В обміні думок взяли участь сторонні особи, і він виріс би на справжній скандал, але вдарила музика — "Марш гостей у Вартбургу", і справді, гості ввійшли до намету для почесних відвідувачів; попереду Вульков — його не можна було не пізнати, незважаючи на червоний гусарський мундир, — між паном у фраку і з орденською зіркою та якимсь поважним генералом. Чи це можливо? Ще два генерали! А їхні ад'ютанти! Мундири всіх кольорів, при орденах, а які постави!
— Хто той жовтий, високий? — палко допитувалася Густа. — От красень!
— Прошу не наступати мені на ногу! — сказав Дідеріх; його сусіда також схопився з місця, всі витягали шиї, гарячкували і аж умлівали від щастя.
— Дивись на них добре, Густо! Еммі дурна, що не пішла з нами. Це єдине в своєму роді, неповторне видовище, це найвище, проти цього нічого не скажеш!
— Але той, з жовтими вилогами! — зітхала Густа. — Який стрункий! Певно, справжній аристократ, це зразу видно!
Дідеріх солодко засміявся.
— Там немає жодного несправжнього аристократа, за це можна головою ручатись. Подумай-но, тут приявний флігель-ад'ютант його величності!
— Певно, це і є жовтий!
— Тут, власною персоною!
Публіка потроху орієнтувалася.
Флігель-ад'ютант! Двоє дивізійних генералів, хай йому біс! А яка витончена граціозність уклонів! А яка привітність! Навіть бургомістра, доктора Шеффельвейса, витягли із задніх рядів, де він скромно ховався; тепер він у своєму мундирі обозного лейтенанта запасу стояв наввипинки перед високим начальством. Фон Квіцін в уланській формі оглядав крізь монокль ділянку під пам'ятником, яка деякий час належала йому. А Вульков, червоний гусар, лише тепер демонстрував повною мірою усе своє значення урядового президента, коли, віддаючи честь, виставляв напоказ міцний облямований шнурами профіль нижньої половини свого тіла.