Він радо зупинявся якомога довше на загрозі катастроф, бо "німецька душа поважна, майже трагічна", правив він.
Але Густа не цікавилася цим, вона позіхала все частіше. Під осудливим чоловіковим поглядом, очевидно, згадувала про свій обов'язок, визивно мружила очі і навіть штовхала його коліньми. Він ладен був уже висловити ще одну націоналістичну думку, але Густа незвично суворим голосом промовила: "Дурниці!" Дідеріх, замість покарати таке зухвальство, дивився на неї, кліпаючи очима, наче сподівався ще чогось більшого... Коли він пробував обхопити її знизу, то вона остаточно струшувала з себе втому, і він зненацька діставав доброго ляпаса, після чого підводився і, відсапуючися, ховався за портьєру. А коли знову виходив на світло, очі його зовсім не блискали, а були сповнені ляку і темної хоті... Це, певно, відбирало останні сумніви у Густи. Вона вставала, розпутно погойдуючи стегнами, починала в свою чергу блискати очима і, владно вказуючи ковбаскоподібним пальцем на підлогу, сичала:
— Навколішки, нещасний рабе!
І Дідеріх виконував її вимогу! В нечуваному і безумному перекрученні всіх законів Густа насмілювалася наказувати йому:
— Схились перед моїм чарівним станом! — і потім, лежачи на спині, він дозволяв їй ступати собі на живіт. Щоправда, вона уривала посередині це заняття і раптом, уже без лютого пафосу, дуже діловито питала:
— Чи не досить з тебе?
Дідеріх не ворушився; Густа відразу ж знову брала над ним владу.
— Я володарка, ти підданий, — виразно запевняла вона. — Встати! Марш! — і своїми пухкими, в ямочках, кулаками вона підштовхувала його до подружньої спальні. — Радій! веліла вона, але Дідеріх випручувався й гасив світло. В темряві, із зрадливим калатанням серця, слухав він, як Густа за його спиною називала його найобразливішими іменами, — щоправда, вже знову позіхаючи. Трохи згодом — вона вже, мабуть, спала — Дідеріх, досі ще сподіваючись найстрашнішого, навкарачки заповзав на підвищення коло вікна і ховався за бронзового кайзера...
Постійно, після таких нічних примх, він вимагав уранці книгу витрат, — і було дуже погано, коли Густині рахунки не збігалися. Грізною карою за приявності всієї челяді Дідеріх швидко розбивав її ілюзію влади, в разі, коли вона ще зберігала про неї спогад. Авторитет і доброзвичайність знову торжествували. Взагалі все було завбачено так, щоб подружні стосунки складалися не занадто на Густину користь: кожного другого-третього вечора, а іноді ще частіше, Дідеріх, за його словами, ішов до погрібця, але це не завжди бувало так... У погрібці Дідеріхове місце було під готичною аркою, на якій можна було прочитати: "Чим більше вина, тим гірша жона; чим гірша жона, тим більше вина". Соковиті старовинні вислови на інших арках так само благотворно впливали на настрій, немовби мстилися за поступки, які природа часом змушує робити вдома дружині. "Хто не хоче співати й пити, вічно з жоною приречений жити" або: "Рятуй нас боже від болячок, від злих собак і злих жінок". А той, хто зводив очі до стелі, сидячи між Ядасоном і Гейтейфелем, міг прочитати: "При мирному вогнищі тихий спочин та вірні мечі нам сіяють зі стін. Як справжній німець у давній час, приходь і залий всі турботи враз!" Це й робили всі без різниці віросповідань і партій, тому що і Кон, і Гейтейфель укупі зі своїми друзями й однодумцями через деякий час знову напосіли свої місця, один по одному і без великого галасу, бо не можна було без кінця заперечувати або ігнорувати успіх, що окрилював і підносив дедалі вище націоналістичну ідею. Відносини між Гейтейфелем і Цілліхом по-старому були дуже напружені. Між їхніми світоглядами все ж таки лежала нездоланна безодня, а "в свої релігійні погляди німець не дозволяє втручатися", як визнавали обидві сторони. От у політиці, навпаки, всяка ідеологія шкідлива. Свого часу у франкфуртському парламенті засідали деякі видатні люди, але вони не були реальними політиками, і тому, за Дідеріховим висловом, робили самі лише дурниці. А втім, пом'якшений власними успіхами, він погоджувався, що Німеччина поетів і мислителів, мабуть, також мала своє виправдання.
— Але це був тільки перший щабель, тепер наші духовні досягнення стосуються галузі промисловості і техніки. Доказом цього служить успіх.
Гейтейфель повинен був погодитися з цим. Його зауваження про кайзера, про вплив і значення його величності звучали багато стриманіше, ніж колись; при кожному новому виступі найвищого промовця він нашорошувався, пробував критиканствувати, але все ж таки водночас виразно давав зрозуміти, що він і сам не від того, щоб приєднатися до такого погляду. Рішучий лібералізм — це стало потроху загальновизнаним — тільки виграє, якщо він сповниться ідеї націоналізму, візьме участь у позитивній роботі і, далі високо тримаючи прапор свободи, страхатиме, проте, ворогів, які відмовляють нам у місці під сонцем, невблаганним "Quos ego" [Я вас (лат.)]. Бо не тільки Франція, наш одвічний ворог, знову підносила голову: настав час розквитатися і з нахабними англійцями! Флот, за побудування якого невтомно провадив свою геніальну пропаганду наш геніальний кайзер, був нам украй потрібний, і наше майбутнє справді на морі — ця істина дедалі більше торувала собі дорогу. За столом постійних відвідувачів погрібця ідея флоту міцно засіла в головах і перетворилася в полум'я, яке підтримувалося добрим німецьким вином і яскраво палало на честь свого творця. Флот — ці кораблі, чудові машини, винайдені буржуазною думкою, які, введені в дію, фабрикують світову потугу так само, як у Гаузенфельді певні машини фабрикували певний, відомий під назвою "Світова потуга" папір, — цей флот був Дідеріховому серцю найдорожчий; і Кона, і Гейтейфеля ідея націоналізму завоювала головним чином за допомогою флоту. Під готичним склепінням погрібця ширяла гадка про десант в Англії. Очі блищали, докладно обговорювалося бомбардування Лондона, бомбардування Парижа було супровідним явищем і завершувало плани господа бога щодо Німеччини. Бо "християнські гармати роблять добре діло", як казав пастор Цілліх. Тільки майор Кунце сумнівався в цьому, пророцтва його були дуже невеселі. Відколи його, Кунце, переміг соціал-демократ, Фішер, він вважав за можливу всяку поразку. Але він залишався єдиним критиканом. Хто найбільше радів, так це Кюнхен. Подвиги, вчинені лютим дідком давно ще, у велику війну, тепер, нарешті, за чверть століття, знаходили своє справжнє потвердження в загальному напрямі думок.