– Звичайно, Іа! І я дарую тобі повітряну кульку!
– Повітряну кульку? – перепитав Іа-Іа.– Ти сказав – повітряну кульку? Це такі великі, гарні, яскраві, що їх надувають? Ех, танкиспіванки, гіп-гоп, тра-ля-ля!
– Саме так, саме так... Тільки, розумієш... мені дуже шкода... розумієш, Іа... коли я біг, щоб чимшвидше принести тобі кульку, я впав.
– Ой-ой-ой! Біднесенький мій! Мабуть, ти таки дуже поспішав. Гадаю, ти не забився, маленький Пацику?
– Ні, але кулька... Ох, Іа... вона зовсім луснула.
Запала довга-предовга мовчанка.
– Моя кулька? – нарешті спитав Іа-Іа.
Паць кивнув.
– Мій деньнародженнєвий дарунок?
– Так, Іа,– сказав Паць, підшморгуючи носом.– Ось він... Щиро вітаю тебе з днем народження.
І він подав Іа маленький гумовий квачик.
– Оце воно? – спитав Іа трохи здивовано.
Паць кивнув.
– Мій подарунок?
Паць кивнув іще раз.
– Повітряна кулька?
– Так.
– Спасибі тобі, Пацику,– сказав Іа-Іа.– Пробач, будь ласка... але я хочу спитати, якого кольору була кулька, коли... коли вона була кулькою?
– Червона.
– Я так і знав! Червона!.. – проказав собі під ніс Іа-Іа.– Мій улюблений колір... А яка завбільшки вона була?
– Майже така, як я.
– Я так і знав!.. Завбільшки з Паця!.. – сумно пробурмотів Іа-Іа.– Мій улюблений розмір!.. Он воно як: куди не кинь, всюди клин.
Паць почував себе дуже нещасним і просто не знав, як йому бути. Він лише раз по раз розкривав рота, заміряючись щось сказати, та тут-таки вирішував, що саме цього казати й не слід.
І раптом, на його щастя, з того боку струмка долинули вигуки. То прийшов Пух.
– Зичу тобі багато-багато щастя! – кричав Пух, певне, забувши, що він уже це говорив.
– Спасибі, Пуше, мені вже пощастило,– понуро відповів Іа-Іа.
– Я приніс тобі подаруночок! – радісно вигукнув Пух.
– У мене вже є подаруночок,– відповів Іа.
Пух тим часом перебрів струмок і підійшов до Іа. Паць сидів віддалік, похиливши голову на лапки, і тихенько шморгав носом.
– Ось він,– сказав Пух.– Це – Дуже Корисний Горщик. А на ньому, знаєш, що написано? "Вітаю тебе з днем народження! Бажаю щастя. Твій Пух". Он скільки всього там написано. І в нього можна класти що захочеш.
Глянувши на горщика, Іа-Іа страшенно розхвилювався:
– Оце те, що треба! – вигукнув він.– Слово честі, моя кулька якраз увійде в цей горщик!
– Та ні, Іа,– зупинив його Пух.– Повітряні кульки не можуть уміщатися в горщику. Вони дуже великі. З ними треба не так, а отак: візьми кульку за мотузок...
– То інші кульки не входять, а моя увійде! Ще й як! – гордо сказав Іа.– Дивися, Пацику!
Паць сумовито озирнувся, а Іа-Іа схопив колишню кульку зубами й обережно поклав її у горщик, далі витяг її і поклав на землю, а далі знову взяв її зубами і обережно поклав у горщик.
– Вийшло! – закричав Пух.– Тобто увійшла!
– Увійшла! – закричав Паць.– І вийшла!
– Чудово виходить! – закричав Іа-Іа.– Просто краса!
– Я дуже щасливий,– сказав радісно Пух,– що здогадався подарувати тобі Корисний Горщик, у який можна класти найусілякіші речі.
– А я дуже щасливий,– сказав радісно Паць,– що здогадався подарувати тобі Річ, яку можна класти у цей Корисний Горщик!
Та Іа-Іа нічого не чув. Йому було не до того: він то клав свою кульку в горщик, то витягав її назад, і було видно, що він таки по-справжньому щасливий...
– А я хіба нічого йому не подарував? – спитав Крістофер Робін засмученим голосом.
– Як же нічого? Звісно, подарував! – сказав я.– Пригадай лишень, ти подарував йому,,, подарував таку маленьку-маленьку...
– А, вже згадав! Я подарував йому великувелику коробку фарб, якими можна намалювати все, що схочеш.
– Еге. Саме так.
– Тільки чого я не віддав йому дарунок із самого ранку?
– Ну, звісно чого! Адже ти був страшенно заклопотаний приготуваннями до свята. Ти клопотався, щоб для Іа був і святковий пиріг, і цукерки, й морозиво...
– Еге, тепер я вже все згадав,– замріяно сказав Крістофер Робін.
ПРИГОДА СЬОМА,
У якій Кенга та Крихітка Ру з'являються в лісі, а Пацеві нежданно-негадано намилюють шию
Здавалося, жодна жива душа не знала, звідки вони взялися і як опинилися тут, у Лісі, – мама Кенга і Крихітка Ру.
Коли ж Пух спитався Крістофера Робіна: "Як вони сюди потрапили?", Крістофер Робін сказав:
"Звичайним шляхом. Ясно, Пуше?"
Пух, якому було зовсім не ясно, сказав: "Угу". – Потім двічі кивнув головою і повторив: "Звичайним, шляхом. Ага, угу". – І почвалав у гості до свого друга Паця – дізнатися, що він про це думає.
У Паця саме гостював Кролик. І вони почали міркувати усі троє.
– Мені ось що не до душі,– сказав Кролик.– Ми собі живемо тут – ти, Пуше, і ти, Пацику, і я – і раптом...
– Ще Іа,– сказав Пух.
– Ще Іа – і раптом...
– І ще Сова,– сказав Пух.
– І ще Сова – і раптом ні сіло ні впало...
– Так, так, а ще ж Іа,– сказав Пух.– Я трохи не забув про нього!
– Ми собі живемо тут,– повторив Кролик дуже повільно та голосно,– усі-всі ми – і раптом ні сіло ні впало ми прокидаємося одного ранку, і що ми бачимо? Ми бачимо якусь Чужинську Тварину серед нас! Тварину, про яку ми ніколи ні сном ні духом не знали! Тварину, яка носить своїх дітей у кишені! Казна-що! Уявіть, коли б це мені заманулося тягати в кишенях своїх родичів! Скільки б мені знадобилося кишень?
– Шістнадцять,– сказав Паць.
– Сімнадцять, здається... Авжеж! – сказав Кролик.– Та ще одну для носовичка. Отже, всього – вісімнадцять. Вісімнадцять кишень в одному костюмі! Та я просто заплутався б!
Тут усі вмовкли й довго-довго думали про кишені.
Нарешті Пух, який увесь цей час напружено морщив лоба, сказав:
– По-моєму, їх п'ятнадцять.
– Чого, чого? – спитав Кролик.
– Кажу, що їх таки п'ятнадцять.
– П'ятнадцять чого?
– Твоїх родичів.
– А до чого тут мої родичі?
Пух потер кінчик носа й сказав, що йому здалося, ніби Кролик говорив про своїх родичів.
– Хіба? – сказав Кролик, знизавши плечима.
– Авжеж, говорив...
– Ну, гаразд, Пуше, облишмо родичів,– нетерпляче сказав Паць.– Питання стоїть так: що нам робити з Кенгою?
– А-а, ясно,– сказав Пух.
– Найліпше,– сказав Кролик,– найліпше буде зробити таке: взяти й викрасти Крихітку Ру, а потім його сховати, і коли Кенга запитає: "Де ж це моя Крихітка Ру?", ми скажемо: "Ага!"