У Суворіних тільки й розмов — Заньковецька в Петербурзі! Заньковецька виступає! Це справді була насолода!
Знайомство трапилось так несподівано, безпосередньо й весело! У Суворіна зібралося кілька чоловіків — літературної та навкололітературної братії. Раптом до кабінету зайшла Ганна Петрівна, дружина Суворіна, і змовницьки прошепотіла:
— Тихо, ані шелесь, замріть. Я вам приготувала сюрприз! — Вона повернулася до вітальні, причинивши двері. Ну що ж, вони завмерли.
У вітальні вона також щось тихо говорила і раптом голосно сказала:
— Ну я вас дуже прошу, для мене, для мене прочитайте! — І раптом вони почули чудовий голос Марії Костянтинівни Заньковецької, її незрівнянний чудесний голос!
— Тсс! — аж затремтів Суворій.— Це ж Марія Костянтинівна! Монолог Луїзи з "Підступності та любові" читає! Тихіше! Тсс, бога ради.
Та усі й так затамували подих. Це таки був прекрасний сюрприз, особливо для Антона Павловича.
Вона читала так, немов тільки для себе, а може, навпаки, уявляючи, що слухають і партер, і ложі, і гальорка, хоча слухачка була перед нею одна, заворожена цим трепетом душі, витонченою правдою почуття, і за дверима всі були заворожені, і коли вона скінчила, мить панувала тиша, ні, надовше ніяка витримка не була спроможна! З вигуками, оплесками, широко розчинили двері, оточили її, хтось став навколішки, хтось у чомусь присягався, хтось кричав: "Королева! Незрівнянна!"
Вона відчула міцний і в той же час якийсь обережний, уважний потиск руки, на мить зупинила погляд на розумних і привітних очах. "Хто це? Таке знайоме обличчя!"
— Знайомтеся, от вам ще поклонник — Антон Павлович Чехов! — мовив Суворій.
— А закохається незабаром! — додала дружина.
— Це я його поклонниця! — засміялася Марія Костянтинівна. Це ж був автор "Степу", "Нудної історії" — таких надзвичайних речей!
Як добре! Зовсім він не став поклонником і не закохався. Вони одразу заприятелювали, подружили, і це, їй-богу, було найприємніше для неї!
Жарти і регіт почалися з її ніякового вчинку, справді ніякового і не дуже чемного. Якийсь підстаркуватий чоловік сказав, гадаючи, певне, що каже їй найвищий комплімент:
— А у вас, коли ви читали по-російськи, майже не чути вашого малоруського акценту, ви чудово виконали б роль Мір'їци в "Кашмірській стороні".
— От уже ні! — замахала руками Марія Костянтинівна.— Адже вся "Каширська сторона" написана якоюсь перековеркієвською мовою!
Вибухнув загальний регіт. Ох, вона ж не знала, що з нею говорить сам автор п'єси Аверкієв, та він реготав найдужче.
— Як?! Як? Перековеркієвською? — не міг він заспокоїтися.— Слухайте, панове! Даю слово честі, я перероблю всю нову п'єсу, дорога Маріє Костянтинівно, як ви захочете, аби ви грали в ній!
Вона спочатку сторопіла, зніяковіла:
— Ой, пробачте!
Але автор мудро не образився, а для всіх це був привід для жартів і веселощів, і якось до слова прийшлося, що стільки їй розповідали про катання на санках з крижаних гір, тут, у Петербурзі, а вона ніколи не каталася і навіть не бачила. І всі вирішили, що дорогу гостю треба обов'язково цим катанням почастувати, не відкладаючи, ось одразу, одягтися і їхати.
Так трапилося, що вона опинилася в парі з Антоном Павловичем, вже мали сісти в санки, і якусь хвильку, маленьку хвильку — Антон Павлович вловив — з острахом глянула долу, у снігову-безодню, а потім засміялась, швидко, рішуче сіла, і вони помчали, помчали просто в цю безодню. Несамовитий вітер не давав дихати, ревів, свистів, ну зовсім, як у його веселому молодому оповіданні! Тільки інакші пасажири на санках. Раптом Марія Костянтинівна скрикнула, нестримно, дико, дзвінко, не з остраху, а, навпаки, немов виклик цьому вітрові, цьому страху кинула, так вигукнула завзято, як ямщики на тройках у степу вигукують,— і в цю мить обоє зі сміхом перекинулися в сніг.
Суворін аж зойкав, аж стогнав від захоплення:
— Як вона скрикнула! Як це неймовірно в неї вийшло! — не міг він заспокоїтися.
А вона ще й ще спускалася, і ще кричала і пустувала, і Антон Павлович пустував, жартував.
А сьогодні вона була сумна. Він це помітив одразу, з першого погляду, тільки-но зайшов до кімнати, вловив одразу вираз глибокого суму в темних великих очах, в пониклих рисах обличчя, але де не псувало її, навпаки, надавало тонкого відтінку розуму, полишало слід якихось глибоких думок. Одухотвореності. Але сумної одухотвореності. І це зробило її чомусь ближчою, ріднішою, дужче, ніж та запальна веселість на катанні. Він зрозумів, якою силою волі вона вмент зігнала вираз журби, може, горя з обличчя, та чи відігнала його з серця? І йому враз захотілося розрадити її, хоча, коли йшов сюди, гадав посидіти, погомоніти.
— Отже, й гульнемо зараз із вами,— мовив їй, подаючи шубку.— У найкращий, у найшикарніший ресторан!
— А власне, з якого це доброго дива? — засміялася вона, вже зовсім опанувавши себе. Справді цікаво, поїде несподівано "кутити" з Чеховим! Але ж він якийсь "свій", з ним можна спокійно куди завгодно їхати!
— Як з якого дива? У мене вийшла книжка. Повість "Дуель". Я нарешті одержав гонорар, маю право гуляти.
— Вітаю вас. Ви подаруєте мені? З автографом? По-перше, я пишатимусь, перед усіма хвалитимусь, по-друге, я ж усе, що підписано "А. Чехов", просто ковтаю.
— А те, що підписувалось "Чехонте"?
— Ще й з яким смаком! Але, правду кажучи, я радію дужче, коли бачу тепер підпис "А. Чехов". Я вже знаю, що читатиму й перечитуватиму, хоч, напевне, мені стане сумно, але ж це все така правда, найглибша, найвірніша правда, може, й надто стає сумно, та саме вона потрібна людській душі.
Вона ж сама прагне такої безбоязної правди на сцені.
Цікаво, а що ж тоді вона скаже про "Сахалін"? Але він не хотів зараз говорити про цю книгу, про Сахалін, про свою працю лікаря, про боротьбу з голодом. Це б навіть звучало фальшиво — про все те зараз, адже він її розважати повіз, погуляти.
У першу мить, коли зайшли до зали, немов піднявся якийсь святковий настрій — багато світла, всі люстри блищать, білосніжні скатертини, у вазах квіти, на підлозі м'які килими, на невеличкій естраді, що овальним півострівцем виступає в залу, невеличкий оркестрик настроює скрипки та віолончелі. Метрдотель і лакеї у своїх чорних костюмах з білосніжними манишками і манжетами здаються такими люб'язними хазяями, наче тільки й чекали на них і безмежно радіють їхньому приходу: вони влаштовують гостей під великою пальмою в затишному куточку за окремим столиком, і вони обоє справді наче приїхали на свято. Марію Костянтинівну ще більше красить якась молода ніяковість, наче вона вперше опинилась у такій "аркадії".