— Ще б пак! Хіба тільки заньківчани! — мовив Чехов і подумав: "Певне, нелегкий тернистий шлях у цієї молодої жінки був і ще буде, але — віра, терпіння, відданість своєму мистецтву..." Проте пожартував: — А мушу вам сказати, я помітив, на Україні всі жінки і дівчата вас нагадують.
— А може, я їх? — лукаво і радісно спитала Марія Костянтинівна. Хіба це не дорога похвала: вона — і всі жінки на Україні!
— Коли про вас згадували там,— ми у чудових людей на Сумщині жили,— то як молитву промовляли: "Україна її не забуде". А всі парубки нагадують вашого чудового Садовського,— вів далі Антон Павлович, і в темних очах Марії Костянтинівни майнув відблиск страждання, розпачу, та, як і тоді, в номері, одразу наче змахнула його.
І в цю ж мить заверещали несамовито скрипки, заволали віолончелі, на сцену випурхнули напівголі дівчата і почали якийсь шалений танок, здіймаючи вгору неймовірно тонкі і довгі ноги, співаючи фривольну шансонетку. ...Яке це все було бридке, далеке від її думок, розпачу, болю. Вона раптом не стрималася і... розплакалася.
— Мила, хороша, не треба,— нахилився до неї Антон Павлович. Він не питав чому, хотілося тільки втішити. Все-таки спало на думку: "Ох же ці милі українські жінки — вони або сміються, або плачуть, середнього немає".
Він погладив її тонкі ніжні пальці, і вона раптом здивувалась — які у нього красиві руки, такі міцні, ласкаві, певне, хворим стає спокійно і добре, коли він оглядає їх.
І людській душі добре, коли він торкається її своїм словом.
— Не треба, не треба, все буде добре! — повторював він.
Що добре? Щоб рідною мовою вона Шекспіра грала де захоче, по всій Україні? Щоб з Миколою Садовським було добре? Усе, усе хай буде добре. Вона підвела на нього очі і зустріла його дивно зволожений погляд. Обоє усміхнулися ласкаво і іронічно одне одному.
— Ну от, коли б хто знав,— мовив він,— поїхали письменник Чехов і хохлацька королева Заньковецька, яку Україна не забуде, розважатися до Омона і що з нього вийшло! Ну, нічого, нічого, ще все попереду! — Він налив бокали їй і собі.— Слухайте, я все-таки мрію написати п'єсу, і там буде одна роль цілком по-українськи написана — для вас, і п'єса для вас. Ви ж гратимете?
— Для вас! — засміялася Марія Костянтинівна. Ніяковості не було, не могло лишитися анітрохи, надто розуміли вони одне одного. І обоє були молоді. І вірили, що все попереду. Вірили в свої сили, життя, майбутнє.
"Чайка"... Художній театр... Туберкульоз... Кінець його короткого життя — то також було допереду, і про те не знали...
Як не знали і про безсмертя обох.