Вікторія

Страница 3 из 26

Кнут Гамсун

— Ну і яка ж вона з виду?

— Господь з тобою, та вродливішої за неї нема ніде на світі. І ми це вже давно знаємо.

Вікторія бентежиться.

— То ти хочеш її здобути? — питає вона.

— Атож, — відповідає він, — воно, мабуть, на те й вийде. — Та оскільки Вікторія і справді схвильована, він додає: — Та може статися, що я колись і повернуся. Що я ще здійсню прогулянку по землі.

— Добре, але тоді не бери її з собою, — попросила вона. — Навіщо вона тобі тут?

— Ну я можу прийти й сам.

— Ти мені це обіцяєш?

— Авжеж, я це можу пообіцяти. Та що тобі до мене? Я не сподівався, що ти про мене думатимеш.

— Слухай, ти не кажи такого, — відповідає Вікторія. — Я певна, що вона не так тебе кохає, як я.

Теплі радощі проймають наскрізь його юне серденько. Її слова так його тішать і бентежать, що він ладен упасти на землю. Не зважуючись на неї глянути, він дивиться вбік. Потім підіймає з долу якусь галузку, обгризає на ній кору й хльоскає себе нею по руці. Зрештою він так ніяковіє, що починає щось насвистувати.

— Ну от, мені таки треба додому, — каже він.

— Ага, прощай, — відповідає вона й простягає йому руку.

II

Мірошників син поїхав до міста. Його довго не було вдома, він ходив до школи, дуже багато вчився, подорослішав, став великий і дужий, з пушком над верхньою губою. До міста було досить далеко, дорога туди й назад коштувала надто дорого, тож ощадливий мірошник літо й зиму впродовж кількох років протримав сина в місті. Той син увесь час читав.

Одначе тепер він став дорослий — йому виповнилось вісімнадцять, а може, двадцять років.

Таким ото він одного весняного полудня й висів із пароплава на берег. Над Замком майорів прапор — у честь сина, який теж прибув додому на вакації тим самим пароплавом; по нього до пристані прислали бричку. Юганнес віддав поклін господареві Замку, господині та Вікторії. Як же Вікторія виросла! Вона не відповіла на його поклін.

Ще раз знявши кашкета, він почув, як вона спитала свого брата:

— Дітлефе, хто то кланяється?

Брат відповів:

— То Юганнес, мірошник Юганнес.

Вона знов окинула його поглядом, але в нього пропала охота кланятися хтозна-скільки разів. Потім бричка від'їхала.

Юганнес подався додому.

О Господи, яка смішна й крихітна була хатина! Щоб зайти в двері, він мусив нагнутися. Батьки зустріли його подарунком. Він страшенно захвилювався, все було так зворушливо й мило, батько й мати посивіли, як голуби, й полагідніли, вони по черзі подавали йому руку й ласкаво запрошували додому.

Ще того вечора він обійшов і оглянув усе довкілля, побував у млині, в каменярні, відвідав ту місцину, де ловив рибу, зажурено прислухався до знайомих пташок, які вже помостили гнізда у гіллі, й завернув у бік величезного мурашника в лісі. Мурашок не видно, все вимерло. Він порунтав купу, — життя в ній більше не було. Блукаючи по всіх усюдах, він помітив, що в панському лісі вирубано багацько дерев.

— Ти все тут пізнаєш? — жартома спитав батько. — Чи здибав своїх давніх дроздів?

— Я не все впізнаю. Ліс вирубано.

— То панський ліс, — відповів батько. — Пощо нам лічити його дерева. Кожному потрібні гроші, а панам — то й поготів.

Дні наставали й минали, — теплі, жадані дні, дивовижні години самоти, наповнені приємними спогадами дитинства, тяжінням до землі та неба, до повітря та гір.

Він ішов дорогою, що вела до Замку. Вранці його вжалила оса, і верхня губа в нього розпухла; якщо він зараз когось здибає, то тільки привітається й поквапиться далі. Він не здибав нікого. У Замковому саду він побачив якусь пані і, ступивши ближче, низенько вклонився їй та й минув. То була господиня Замку. Серце в нього закалатало достоту так, як і в ті давні дні, коли він проходив повз Замок. Пошана до того великого будинку, до тих численних вікон, до штивної, витонченої особи господаря Замку ще досі сиділа в його крові.

Він простував до причалу.

Аж тут він раптом наткнувся на Дітлефа та Вікторію. Юганнес почервонів: чого доброго, вони подумають, що він їх переслідує. Окрім того, в нього розпухла верхня губа. Він уповільнив ходу й завагався, чи йти йому далі. Й таки пішов. Він ще здалеку віддав їм поклін і, поки минав їх, поти й ніс кашкета в руці. Вони безмовно відповіли на його вітання й повільною ходою пройшли мимо. Вікторія обвела його відвертим поглядом, на лиці вона ледь змінилась.

Юганнес, не зупиняючись, спускався до пристані; ним опанував неспокій, хода його зробилась нервова. Ти ба, як Вікторія виросла, — цілком доросла, вродливіша, ніж колись. Брови в неї на переніссі майже зрослися й скидались на два тоненькі оксамитові шнурочки. Очі потемніли й стали густо-сині, як терен.

Повертаючись додому, він вибрав стежину через ліс, щоб десятою дорогою обійти Замковий сад. Ніхто не дорікне, що він наступав на п'яти мешканцям Замку. Він зійшов на пагорб, нагледів собі камінь і сів. Пташки заполонювали ліс невгамовною, пристрасною музикою, зваблюючи одна одну, перегукуючись і пурхаючи з галузками в дзьобах. Повітря було замішане на солодкавому запахові перегною, першого листя та струхлих дерев.

Він таки опинився у Вікторії на дорозі — вона йшла просто на нього з протилежного краю.

Ним оволоділо безпорадне роздратування, йому хотілося провалитися крізь землю; звісно, цього разу вона подумає, що він ішов за нею слідком. Чи треба йому знов їй кланятися? Чи, може, дивитися в інший бік, — до того ж його вжалила оса.

Та коли вона підійшла ближче, він підвівся й зняв кашкета. Усміхнувшись, вона кивнула йому головою.

— Добрий вечір. З поверненням, — привіталась вона.

Здавалось, що її вуста ледь затремтіли, проте вона зараз же опанувала себе.

Він сказав:

— Може, воно трохи й дивно, та я не знав, що ти тут.

— Атож, звісно, ви того не знали, — відповіла вона. — Це моя примха, мені спало на думку сюди прийти.

Йой! Він сказав "ти".

— І довго ви тепер пробудете вдома? — спитала вона.

— До кінця вакацій.

Він відповів їй через силу, вона враз віддалилась від нього на бозна-яку відстань. І навіщо їй здалося зачіпати з ним балачку?

— Дітлеф каже, що ви, Юганнесе, напрочуд здібний. Ви дуже гарно склали іспити. А ще він каже, що ви пишете вірші, це правда?